Інша річ — внутрі країни, тут справді існувала система страху. Як тільки страх прибрали, так все одразу перестало працювати. Ось, бачите, у нас навіть сніг із вулиць не прибирають. Чому? Тому що ніхто не боїться. А Сталін би вже давно розстріляв кілька чоловік і вулиці були б чистими. Це, звісно, жорстоко, але працювали б... Так що не можна так однобічно. Він, звичайно, був злочинець, але, з іншого боку, в тій страшній ситуації, в якій ми перебували, його жорстокість, можливо, іноді допомагала.
Сталін найбільш поціновував готовність завжди виконати будь-який наказ. Головна, на думку генсека, риса керівного чиновника його оточення, яке так дбайливо формував, — це беззастережна відданість не справі, не ідеї, ні — тільки йому, вождеві.
Хитрий і далекоглядний політикан, як ніхто інший, умів вибирати, вишукувати серед багатьох працівників потрібних йому людей. Яких тільки слуг йому не вдалося виплекати! Він перетворив активного учасника Жовтня, члена ВЦВК, обраного на II з’їзді Рад, на ката і "залізного наркома" Кагановича; видресирував з робочого хлопця, члена партії, який мав дожовтневий стаж, недолюдка Єжова; виховав погромника культури Жданова, душителів армії Мехліса, Щаденка і Кулика, зробив своїми співучасниками Молотова, Ворошилова, Булганіна... Владою, співучастю, демагогією, узурпованим правом тлумачити ленінську спадщину підштовхував їх до спільних злочинних дій.
І теза Сталіна "ми повинні виростити свою робітничо-селянську інтелігенцію’’ мала цілком визначений смисл — створення послушного інтелекту. Відтоді утвердились непорушні принципи взаємостосунків влади та суспільства: народу належить знати тільки те, що йому належить, визначено владою. Майже так вважав Хрущов і все його оточення, не випадкові його слова: "У питаннях культури — я сталініст". А далі брежнєви, ільїчови, суслови і практично все керівництво партії зверху донизу.
Тої зими 1942/43 року я познайомилася з людиною, з-за котрої назавжди зіпсувалися мої стосунки з батьком, — з Олексієм Яковичем Каплером.
Всього лишень якісь-то лічені години провели ми разом зимою 1942/43 року, та потім, через одинадцять років, такі ж лічені години в 1955 році — оце і все... Короткочасні зустрічі сорокарічного чоловіка з "гімназисткою" та нетривале їх продовження потім — чи варто взагалі багато говорити і думати про це?
Нас потягло одне до одного нестримно.
Ми ходили разом вулицями темної засніженої воєнної Москви і все ніяк не могли наговоритися... А за нами навіддалі простував мій нещасний "дядько" Михайло Микитович Климов (був приставлений для охорони С. Алілуєвої — М. М.), зовсім спантеличений ситуацією, що склалася, і тим що Люся (так С. Алілуєва називає Каплера — М. М.) дуже люб’язно з ним вітався і давав прикурювати. Ми якось-то не реагували на "дядька" та й він незлобливо дивився на нас — до пори, до часу...
Невдовзі Люся поїхав у Сталінград. Це було напередодні Сталінградської битви. Люся знав, що мені буде цікаво все знати, що він побачить там, і він зробив вражаючий щодо лицарства і легковажності крок. У кінці листопада, розгорнувши "Правду", я прочитала в ній статтю спецкора О. Каплера — "Лист лейтенанта Л. із Сталінграда. Лист перший." — і далі, у формі листа якогось лейтенанта до своєї коханої, оповідалось про все, що відбувалося тоді в Сталінграді, за котрим стежив у ті дні весь світ.
Побачивши це, я похолола. Я уявила собі, як мій батько розгортає газету... Справа втім, що йому вже було "донесено" про мою дивну, дуже дивну поведінку.
І він уже якось натякнув незадоволеним тоном, що я поводжусь неприпустимо. Я залишила цей натяк без уваги і продовжувала поводити себе так само, а тепер він, безсумнівно, прочитає цю статтю, де все так зрозуміло — навіть наше ходіння в Третьяковку описано досить точно...
І треба ж було так закінчити статтю: "Зараз у Москві, мабуть, іде сніг. З твого вікна вйдно зубчасту стіну Кремля"... Боже мій, що тепер буде?