Люся повернувся із Сталінграда під Новий, 1943-й рік. І все знову завертілося.
Ми розмовляли щодня телефоном не менше години. Мої домашні були всі перелякані.
...Люся поїхав додому збирати речі, щоб через кілька днів виїхати з Москви.
А 2 березня 1943 року, коли він уже збирався їхати, прийшли до нього додому двоє і попросили слідувати за ними. І поїхали вони всі на Лубянку... Люсю обшукали, оголосили йому, що він арештований. Мотиви — зв’язок з іноземцями. Він справді бував не раз за кордоном і в Москві знав ледь чи не всіх іноземних кореспондентів. І цього було вже досить для звинувачення в чому завгодно...
З березня вранці, коли я збиралась до школи, несподівано приїхав додому батько, що було зовсім незвичайно. Він прийшов своїм швидким кроком прямо в мою кімнату, де від самого його погляду закам’яніла моя няня та так і приросла до підлоги в кутку кімнати... Я ніколи ще не бачила батька таким. Як завжди стриманий і на слова і на емоції, він задихався від гніву, він ледь міг говорити: "Де, де це все? — вимовив він — Де всі ці листи твого письменника?"
Не можна передати, з якою зневагою вимовив він слово "письменник"... "Мені все відомо! Всі твої телефонні розмови — ось вони, тут! — він поляпав себе рукою по кишені. — Ну! Давай сюди! Твій Каплер — англійський шпигун, він арештований!"
Я дістала зі свого столу всі Люсині записи та фотокартки з його написами, які він привіз із Сталінграда. Тут були і його записні книжки, і начерки оповідань, і один новий сценарій про Шестаковича. Тут був і довгий сумний прощальний лист, котрий він дав мені на день народження — на пам’ять про нього.
"А я люблю його!" — сказала нарешті я, знайшовши дар мови. "Любиш!" — вигукнув батько з невимовною злобою до самого цього слова — і я одержала два ляпаси — вперше в своєму житті. "Подумайте, няня, до чого дійшла! — він не міг більше стримуватися. — Іде така війна, а вона зайнята...!" — і він промовив грубі мужицькі слова — інших слів він не знаходив...
...Ніби уві сні я повернулася зі школи. "Зайди в їдальню до батька", — сказали мені. Я пішла мовчки. Батько рвав і кидав до корзини мої листи і фотографії. "Письменник! — буркотів він. — Не вміє толком писати по-російськи! Вже не могла собі росіянина знайти!" Те, що Каплер — єврей, роздратовувало його, здається, найбільше...
Мені все було байдуже. Я мовчала, потім пішла до себе. Від цього дня ми з батьком стали чужими надовго. Не розмовляли ми кілька місяців, — і тільки влітку зустрілися знову. Але ніколи потім не виникало між нами попередніх стосунків. Я була для нього вже не та любима доча, що раніше.
...Люсю невдовзі вислали на Північ на п’ять років. Він жив у Воркуті, працював у театрі. Із закінченням строку він вирішив поїхати до Києва, до своїх рідних (до Москви йому не дозволялось повернутись). Але все-таки ненадовго приїхав у Москву, незважаючи на всю небезпеку. Це було 1948 року...
Він приїхав. І коли він сів у поїзд, щоб їхати на Київ, то до вагону зайшли, і з наступної станції він був вивезений зовсім в іншому напрямку. Тепер уже його вислали не на поселення, а в табори, в страшні табори під Інтою, працювати в шахті. Ще п’ять років. За непослух..
Це тільки потім, трагічної неділі 22 червня 1941 року, Молотов громитиме "кліку кровожерних фашистських правителів Німеччини, які поработили французів, чехів, поляків, сербів, Норвегію, Бельгію, Данію, Голландію, Грецію та інші народи". А поки радянський прем’єр за вказівкою Сталіна не пропускає жодної можливості розшаркатися перед Гітлером з приводу чергових "блискучих перемог". Ось кілька прикладів. 9 вересня 1939 року він вітає Берлін з тим, що війська вермахту ввійшли до Варшави. 9 квітня 1940 року, коли гітлерівські війська увірвалися в Норвегію та Данію, Молотов заявляє Шуленбургу, що радянський уряд з розумінням ставиться до цих "заходів" і бажає Німеччині "повної перемоги в її оборонних заходах". А 17 червня 1940 року, в день, коли упала Франція, Молотов викликає до себе Шуленбурга і висловлює йому "найтепліші поздоровлення радянського уряду з нагоди блискучого успіху німецьких збройних сил". Того ж дня Гітлер одержує телеграму з аналогічним вітанням від... колишнього кайзера Німеччини Вільгельма II, який перебував у вигнанні в голландському місті Доорн.
Більше того, Сталін не обмежувався самими тільки реверансами на адресу фашистської агресії на західному фронті. Восени 1939 року радянський уряд дав згоду на створення на Кольському півострові воєнно-морської бази німецьких грігсмарине, яка називалась в секретних документах як "Базис Норд". Спершу вона використовувалась для ремонту і постачання німецьких підводних човнів, які топили англійські кораблі, а згодом відіграла важливу роль в окупації гітлерівцями Північної Норвегії.