— Дійсно? — з надією перепитав бабай.
— Натомість вона вірить в алгебру.
— Он як. Прекрасно, — бабай широко усміхнувся. Дивовижно, як можна порозважатися в будинку, де ніхто зі старших не вірив у ваше існування.
— Тоді я піду, — сказав він. — Гм. Щасливої Вепроночі.
— Можливо, — відгукнулася Сюзен, коли він щез.
— Минулого місяця було набагато веселіше, — сказав Гавейн, знову вкриваючись ковдрою. — Тоді, коли ти дала йому між ноги...
— Вам двом уже давно пора спати, — нагадала Сюзен.
— Веріті казала, що чим раніше ми заснемо, тим швидше прийде Батько Вепр, — мовила Твайла.
— Так, — сказала Сюзен. — На жаль, можливо, так і буде.
Останнє зауваження діти пропустили повз вуха. Вона не була впевнена, чому в неї вихопилися такі слова, але звикла довіряти своїм почуттям.
Сюзен ненавиділа ці почуття. Вони руйнували її життя. Але були у неї від народження.
Вона поправила дитячі ковдри, тихенько причинила двері й повернулася в навчальне приміщення.
Щось змінилося. Сюзен поглянула на панчохи, але ті не подавали ознак життя. Чувся хрускіт паперової гірлянди.
Вона витріщилися на дерево. Воно було обмотане мішурою й обвішане погано склеєними прикрасами. А на верхівці сиділа фея, зроблена з...
Вона схрестила руки, подивившись на стелю, і театрально зітхнула.
— Знову ти? — запитала вона.
— ПИСК?
— Так, саме ти. Розкинув руки, як опудало, та ще й почепив зірочку на косу, негіднику.
Смерть Щурів винувато схилив голову.
— ПИСК.
— Тобі не вдасться нікого надурити.
— ПИСК.
— Злізай негайно!
— ПИСК.
— І що ти зробив з феєю?
— Засунув під подушку на стільці, — мовив голос із полиць з іншого боку кімнати. Щось клацнуло, і крук додав: — Ну і тверді ж ці кляті очні яблука!
Сюзен метнулася кімнатою і так хутко вихопила чашу, що крук беркицьнувся й упав на спину.
— Це — волоські горіхи! — прокричала вона, розсипаючи їх довкола. — Не очні яблука! Це класна кімната! А різниця між класом і, е-е-е, забігайлівкою для круків полягає в тому, що тут навряд чи колись знайдеться кілька очних яблук у чаші на випадок, якщо якийсь крук вирішить перекусити! Зрозумів? Ніяких очних яблук! У світі повно маленьких круглих предметів, які не є очними яблуками! Ясно?
Очі крука дико вертілися.
— Так розумію, про шматочок теплої печінки не може бути й мови...
— Замовкни! Я хочу, щоб ви обоє зникли звідси просто зараз! Не знаю, як ви сюди потрапили...
— Існує закон, який забороняє спускатися димоходом у Вепроніч?
— ...Але я не хочу вас більше бачити, зрозуміло?
— Щур сказав, що тебе необхідно попередити, хоча ти й божевільна, — похмуро повідомив крук. — Сам я не хотів приходити, біля міських воріт щойно здох осел, мені пощастить, якщо хоч копита зосталися...
— Попередити? — уточнила Сюзен.
Знову воно. Зміна погодних умов у її голові, відчуття матеріальності часу...
Смерть Щурів кивнув.
Високо вгорі пролунав шерех. З каміна вилетіло кілька пластівців сажі.
— ПИСК, — сказав щур, але дуже тихо.
Сюзен охопило нове відчуття — як риба може відчути новий приплив, потік свіжої води, що струмує в море. Час вливався у світ.
Вона зиркнула на годинник. Було лише пів на шосту.
Крук почухав дзьоб.
— Щур каже... Щур каже: тобі краще остерігатися...
Інші також мали купу роботи в цей ясний вечір перед Вепроніччю. Піщаний чоловік не встигав передихнути, тягаючись із мішком від ліжка до ліжка. Мороз бродив поміж вікон, розмальовуючи їх крижаними візерунками.
І якась крихітна згорблена постать ковзала й послизалася, просуваючись каналізаційною трубою, хлюпаючи в болоті й лаючись під ніс.
На ній був заплямований чорний костюм, а голову величав той тип капелюха, відомий у різних частинах мультивсесвіту як «котелок», «дербі» або «той, у якому ти скидаєшся на дівку». Капелюх був насунутий на лоба, а оскільки істота мала довгі загострені вуха, які стирчали з обох боків, вона радше скидалася на маленьку злісну крилату гайку.
Це був ґном за формою, але фейрі за професією. Фейрі — необов’язково маленькі блискучі створіння. Це просто узагальнений опис діяльності, найпоширеніших із них навіть не видно.[10] Фейрі — усього лиш надприродна істота, яка призначена забирати або — як у випадку з маленькою істотою, що просто зараз підіймається водостічною трубою, тихо лаючись, — приносити речі.
О, так. Це його робота. Комусь доводиться це робити, і, схоже, він — найкраща кандидатура.
О, так.
Сідней був стурбований. Він не любив насильство, а за останні кілька днів його трапилося чимало (якщо в цьому місці взагалі існувало поняття днів). Ці чоловіки... схоже, для них життя було цікавим лише тоді, коли вони обробляли інших гострими предметами, і хоча вони не турбували його, так само, як леви не звертають уваги на мурах, та однозначно непокоїли.
Але не настільки, як Часначай. Навіть грубіян Сітка ставився до нього з обережністю, якщо не з повагою, а чудовисько Банджо тягався за ним слідом, як щеня.
Зараз цей велетень саме дивився на нього.
Він був занадто схожий на Ронні Дженкса, хулігана, який перетворив на муку його перебування в пансіонаті пані Вімблстон. Ронні не був учнем. Він був онуком чи племінником старої, що дозволяло йому розгулювати скрізь і давати стусанів усім дітям, меншим, слабшим чи розумнішим, ніж він сам. Певним чином це означало, що він міг обирати кого завгодно. За цих обставин особливо несправедливим було те, що він повсякчас обирав Сіднея.
Не можна сказати, що Сідней ненавидів Ронні. Він був занадто наляканий. Він хотів бути його другом. О так, дуже сильно. Оскільки таким чином (ймовірно) йому не довелося б так часто отримувати по голові й пощастило спокійно з’їсти свій обід замість того, щоб дивитися, як той летить у смітник. І день вважався хорошим, коли у смітнику опинявся лише його обід.
Однак, попри всі зусилля Ронні, Сідней виріс і пішов до Академії. Іноді його мати розповідала про успіхи Ронні (вона вважала, як усі матері, що якщо вони вчилися в одній школі, то були добрими друзями). З її слів, він був власником ятки з фруктами й одружився з дівчиною на ім’я Енджі[11]. Недостатнє покарання, на думку Сіднея.
Банджо навіть дихав, як Ронні, якому доводилося зі всіх сил зосереджуватися на настільки інтелектуальній вправі. Одна його ніздря завжди була забита, а рот роззявлений. Він мав такий вигляд, ніби харчується невидимим планктоном.
Сідней спробував зосередитися на завданні й не звертати уваги на важке булькання за спиною. Зміна тональності змусила його підняти очі.
— Дивовижно, — сказав Часначай. — Тобі це так легко вдається.
Сідней нервово відкинувся на спинку крісла.
— Гм... тепер усе має бути гаразд, — сказав він. — Воно просто трішки зносилося, коли ми складали... — він не міг змусити себе промовити це, йому навіть довелося відвернутися від купи, бо звук, який долинав звідти... — ті штуки, — завершив він.
— Нам не потрібно повторювати заклинання? — поцікавився Часначай.
— О ні, воно діятиме завжди, — сказав Сідней. — З найпростішими завжди так. Це звичайна зміна стану, заснована на... на... воно просто продовжує діяти...
Він ковтнув слину.
— Отож, — сказав він, — я думав... оскільки тепер я вам більше не потрібен, пане...
— Схоже, у пана Брауна проблеми із замками на горішньому поверсі, — зауважив Часначай. — Ті двері, які ми не могли відчинити, пам’ятаєш? Я гадав, що ти захочеш допомогти.
Сідней спав із лиця.
— Я не зломщик...
— Судячи зі всього, вони магічні.
Сідней вже роззявив рота, щоб сказати: «Але я не мастак у магічних замках», — та швидко передумав. Він уже зрозумів, що якщо Часначай хоче, щоб ти щось зробив, і ти цього не вмів, тоді твій найкращий план, насправді, можливо, єдиний план полягав у тому, щоб якнайшвидше навчитися. Сідней не був дурнем. Він бачив, як інші реагують на прохання Часначая, а це були чоловіки, які робили таке, що йому могло лише наснитися.[12]
11
Яка (на думку його матері) була справжньою знахідкою, оскільки її батько володів половиною ятки з вугровими пирогами на Тьмяній вулиці; ти маєш її знати! Усі зуби свої, а дерев’яну ногу майже не помітиш; має сестру на ім’я Контіненс, дуже мила дівчина, чому б не запросити її наступного разу, коли будеш вдома? Знаю, ти такий великий чарівник, і не часто зі мною бачишся, але якщо з магією не складеться, то не варто плювати на четвертину долі в успішному вугрово-пиріжковому бізнесі... —
12
Не те щоб це було щось, що він мріяв робити чи хотів, щоб це зробили з ним самим. Радше щось, що снилося йому у жахіттях довгими самотніми ночами. —