Тепер вона усвідомлювала, що вони намагалися її захистити.
Тоді Сюзен не відала, що її батько певний час був учнем Смерті, а мати — його названою дочкою. Вона ледь-ледь пригадувала, як її кілька разів возили до любязного і навдивовижу худого чоловіка. А тоді відвідини раптово припинилися. Пізніше вона знову зустрілася зі Смертю, і так, у нього були й позитивні сторони, тож певний час Сюзен дивувалася, чому її батьки виявилися настільки бездушними і...
Тепер вона розуміла, чому вони так старалися тримати її подалі. Генетика — усе ж таки набагато більше, ніж звивисті спіралі.
Сюзен була здатна проходити крізь стіни, коли справді цього потребувала. Вона могла використовувати тон голосу, більше схожий на дії, ніж на слова; він якимось чином проникав усередину людей і керував потрібними перемикачами. А її волосся...
Це сталося лише нещодавно. Раніше воно взагалі було некерованим, але приблизно в сімнадцятирічному віці Сюзен виявила, що волосся почало певною мірою вкладатися самостійно.
Через це вона позбулася кількох хлопців. Волосся, що вирішує самостійно сформувати нову зачіску, коси, що скручуються клубочком, як кошенята, однозначно можуть поставити крапку в будь-яких стосунках.
Однак їй вдалося досягнути значних успіхів. Періоди, коли вона почувала себе лише людиною, і ніким більше, сягали кількох днів.
Але завжди ставалося щось непередбачуване. Можеш собі жити в реальному світі, досягати успіху в тому, що насправді хочеш робити, однак рано чи пізно у твоєму житті таки з’являвся якийсь непроханий старий родич.
Лаючись і обурюючись, ґном виліз із чергової водостічної труби, сильніше насунув капелюх на голову, кинув мішок у кучугуру й сам стрибнув у неї.
— Чудесно, — сказав він. — Вони і за тиждень того всього не спекаються!
Він витягнув із кишені зім’ятий папірець і уважно його вивчив. Тоді поглянув на постать старого, що тихо трудився над чимось у будинку неподалік.
Він стояв біля вікна, зосереджено розмальовуючи скло.
Ґном, зацікавлений, підійшов і критично придивився.
— Чому саме папороті? — запитав він за хвилину. — Гарно, не заперечую, але за якусь папороть я б і пенса не виклав.
Постать із пензлем у руці обернулася.
— Мені просто подобаються папороті, — холодно відказав Мороз.
— Ну а люди очікують побачити, знаєш, сумних немовлят із великими очима, кошенят, які визирають із черевичків, крихітних цуциків і таке інше.
— Я малюю папороті.
— Велетенські соняшники в горщиках, красиві морські пейзажі...
— І папороті.
— Розумієш, уявімо, якомусь священнику треба, щоб ти розмалював стелю храму богами, ангелами й таким іншим, що б ти тоді робив?
— Він би отримав скільки завгодно богів і ангелів, за умови, що вони...
— ...будуть схожі на папороть?
— Мене обурює звинувачення, що я зациклився лише на папороті, — сказав Мороз. — Я можу намалювати чудовий орнамент пейслі.
— Тоді на що це схоже?
— Дійсно, непосвяченому оку може здатися, що це папороть, — Мороз нахилився вперед. — А ти хто такий?
Ґном поспішно відступив назад.
— Ти ж не зубна фея? Останнім часом часто з ними стикався. Приємні дівчата.
— Ні. Ні. Тільки не зуби, — сказав ґном, стискаючи мішок.
— Тоді хто?
Ґном сказав йому.
— Дійсно? — здивувався Мороз. — Я думав, вони з’являються самі собою.
— Ну, якщо вже на те, то я гадав, що й малюнки на вікнах з’являються самостійно, — сказав гном. — А ти не особливо крижаний на вигляд. Часто в ліжечку грієшся, та?
— Я ніколи не сплю, — незворушно мовив Мороз, відвертаючись. — А зараз, якщо ти не проти, мені ще купу вікон розмальовувати. Папороть зображати нелегко. Потрібна стійка рука.
— Тобто мертвий? — запитала Сюзен. — Як Батько Вепр може померти? Він... хіба не такий, як ти? Ніби...
— АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ. ТАК. ВІН СТАВ ТАКИМ. ДУХ ВЕПРОНОЧІ.
— Але... як? Як можна вбити Батька Вепра? Отруєний херес? Шпичаки в димоході?
— ІСНУЮТЬ... ХИТРІШІ МЕТОДИ.
— Кахи-кахи-кахи. Лишенько, ця сажа, — голосно поскаржився Альберт. — Ледь не задихнувся.
— І ти перейняв його обов’язки на себе? — запитала Сюзен, ігноруючи Альберта. — Зовсім з глузду з’їхав!
Смерті вдалося набути ображеного вигляду.
— Піду й огляну тут усе, як слід, — сказав Альберт, пронісся повз неї і відчинив двері.
Вона швидко їх зачинила.
— А що робиш тут ти, Альберте? — сказала Сюзен, наче хапаючись за рятівну соломинку. — Я думала, ти помреш, якщо коли-небудь повернешся у світ живих!
— ЗВИЧАЙНО. АЛЕ МИ НЕ У СВІТІ ЖИВИХ, — відказав Смерть. — МИ ПЕРЕБУВАЄМО В СПЕЦІАЛЬНІЙ КОНГРУЕНТНІЙ РЕАЛЬНОСТІ, СТВОРЕНІЙ ДЛЯ БАТЬКА ВЕПРА. ЗВИЧНІ ПРАВИЛА ТУТ НЕ ДІЮТЬ. ЯК ІНАКШЕ МОЖНА ОБ’ЇХАТИ ВЕСЬ СВІТ ЗА ОДНУ НІЧ?
— Еге ж, — задоволено підтвердив Альберт. — А я — один із маленьких помічників Батька Вепра. Офіційно. Маю зелений гостроверхий капелюх і все необхідне, — тут він помітив склянку хересу й кілька ріпок, залишених дітьми на столі, і накинувся на них.
Сюзен була шокована. Лише кілька днів тому вона відводила дітей до гроту Батька Вепра в одному з найбільших магазинів Моля.
Звісно, це не був справжній Батько Вепр, але актор у червоному вбранні грав доволі правдоподібно. Також там були люди, переодягнені ельфами, а навпроти магазину влаштували пікет члени Комітету «Рівність Зросту»[14].
Жоден із ельфів не був подібним на Альберта. А якби були, люди заходили би в грот лише зі зброєю.
— Була хорошою дівчинкою? — поцікавився Альберт і плюнув у камін.
Сюзен витріщилася на нього.
Смерть нахилився. Вона зазирнула йому в очі, там спалахували блакитні іскорки.
— У ТЕБЕ ВСЕ ДОБРЕ? — запитав він.
— Так!
— ВПЕВНЕНА У СВОЇХ СИЛАХ? НАМАГАЄШСЯ ПРОКЛАСТИ ВЛАСНИЙ ШЛЯХ У ЦЬОМУ СВІТІ?
— Так!
— ЧУДОВО. ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ. ПОРА НАПОВНИТИ ПАНЧОХИ Й РУШАТИ ДАЛІ.
У руці Смерті з’явилася пара листів.
— ХТОСЬ НАЗВАВ ДІВЧИНКУ ТВАЙЛОЮ?
— Боюся, так, але чому...
— А ХЛОПЧИКА ГАВЕЙНОМ?
— Так. Але слухай, як...
— ЧОМУ ГАВЕЙНОМ?
— Г... гадаю, це хороше, сильне ім’я для воїна.
— СХОЖЕ, ВОНИ ПЕРЕДБАЧИЛИ ЙОГО МАЙБУТНЄ. ДИВИСЯ, ДІВЧИНКА НАПИСАЛА ЛИСТА ЗЕЛЕНИМ ОЛІВЦЕМ НА РОЖЕВОМУ ПАПЕРІ Й НАМАЛЮВАЛА МИШКУ В КУТКУ. У СУКНІ.
— Гадаю, щоб підкреслити те, наскільки вона мила, — пояснила Сюзен. — І помилки в словах також для цього. Але слухай, чому ти...
— ВОНА ПИШЕ, ЩО ЇЙ П’ЯТЬ РОКІВ.
— За віком — так. А за цинізмом — усі тридцять п’ять. Чому ти робиш...
— АЛЕ Ж ВОНА ВІРИТЬ У БАТЬКА ВЕПРА?
— Вона б повірила у що завгодно, якби це принесло їй ляльку. Але ти не поїдеш, не сказавши мені...
Смерть повісив панчохи назад на камін.
— НАМ ВЖЕ ПОРА ЙТИ. ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ГМ. О, ТАК: ХО. ХО. ХО.
— Чудовий херес, — сказав Альберт, витираючи рота.
Гнів переборов цікавість Сюзен. Як би вона не старалася, шансів перемогти не було.
— Ти дійсно п’єш те, що маленькі діти залишають для справжнього Батька Вепра? — запитала вона.
— Так, а чому б і ні? Він же це не вип’є. Там, де він зараз опинився.
— І скільки ж ти вже випив, боюся спитати?
— Без поняття, я не рахував, — щасливо відказав Альберт.
— ОДИН МІЛЬЙОН ВІСІМСОТ ТИСЯЧ СІМСОТ ШІСТЬ КЕЛИШКІВ, — сказав Смерть. — І ШІСТДЕСЯТ ВІСІМ ТИСЯЧ СТО ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ПИРОГІВ ЗІ СВИНИНОЮ. І ЩЕ ОДНА РІПКА.
— Вона мала форму свинячого пирога, — виправдався Альберт. — З часом таке стається з усіма речами.
14
КРЗ завжди був готовий поборотися за права тих, кого дискримінують за зростом, і його членів анітрохи не зупиняло те, що більшість ґномів і ельфів взагалі не цікавило, носять вони маленькі гостроверхі капелюшки чи ні — у місті було стільки всього цікавого! Увесь цей дзвінкий непотріб призначався для старих дідів у лісах — коли крихітний чоловічок потрапляв до Анк-Морпорка, його першим бажанням було напитися, як слід побитися і віднайти таку ж крихітну жінку. Тому КРЗ доводилося приділяти стільки часу на пояснення, яких саме прав позбавлені ґноми та ельфи, що в нього взагалі не залишалося часу, щоб боротися за ці права. —