Маструм Ридикуль поправив рушник навколо талії.
— Як у нас справи, пане Модо?
Садівник Академії відсалютував.
— Баки повні, пане Архіректоре! — життєрадісно повідомив він. — Підігрівав воду в котлах цілий день!
Інші старші чарівники скупчилися у дверях.
— Маструме, я дійсно вважаю, що це дуже нерозумно, — сказав Викладач новітніх рун. — Безумовно, вона була запечатана не просто так.
— Пригадайте напис на дверях, — зауважив Декан.
— Ой, вони просто написали це, щоб туди ніхто не потикався, — сказав Ридикуль, відкриваючи нову пачку мила.
— Ну, так, — сказав Завкаф неточних наук. — Так і є. Для цього написи і пишуть.
— Це ванна кімната, — наголосив Ридикуль. — А ви всі поводите себе так, ніби це якась камера тортур.
— Ванна кімната, — озвався Декан, — однак спроектована Клятим Тупаком Джонсоном. Архіректор Дощевіск скористався нею лише раз, після чого запечатав! Маструме, прошу, спам’ятайтеся! Це ж Джонсон!
Виникла пауза, оскільки навіть Ридикулю довелося це обдумати.
Покійний (на радість багатьох) Бергольд Статлі Джонсон був загальновизнаний найгіршим винахідником у світі, але в дуже специфічному сенсі. Просто погані винахідники виготовляли речі, які не працювали. Він не належав до цих мальків. Будь-який дурень міг зробити щось, що ніяк не реагувало на натискання кнопки. Він зневажав таких невдах-аматорів. Усе, що він побудував, працювало. Воно просто не робило того, про що повідомляла інструкція. Якщо ви хотіли невелику ракету «земля-повітря», варто було попросити Джонсона розробити декоративний фонтан. Для нього це означало майже те саме. Але це ніколи не знеохочувало його й не зменшувало хворобливу цікавість його клієнтів. Музика, садово-паркове мистецтво, архітектура — його талантам не було ні кінця ні краю.
Те, що Клятий Тупак проектував і ванні кімнати, стало певною несподіванкою. Але, як зауважив Ридикуль, було відомо, що він розробив і побудував кілька великих органів, і, якщо задуматися сильніше, це було те саме прокладання труб.
Інші чарівники, які були в Академії довше, ніж Архіректор, вважали, що якщо Клятий Тупак Джонсон таки побудував повністю функціональну ванну, він задумував її як щось зовсім інше.
— Знаєте, я завжди знав, що про пана Джонсона постійно лихословили, — зрештою сказав Ридикуль.
— Ну, так, звичайно, — сказав Викладач новітніх рун, сильно роздратований. — Це те саме, що заявити, що варення приваблює ос.
— Не все, що він зробив, погано працювало, — твердо сказав Ридикуль, розмахуючи щіткою. — Згадайте ту штуку, яку використовують на кухні, щоб чистити картоплю.
— А, ви маєте на увазі ту, з мідною табличкою «Покращений манікюрний набір»?
— Слухайте, це всього лише вода, — гаркнув Ридикуль. — Навіть Джонсон не зміг би зробити її небезпечнішою. Модо, відкрити шлюзи!
Решта чарівників позадкувала, коли садівник крутнув кілька ошатно оздоблених мідних коліс.
— Мені набридло нишпорити серед вас, шукаючи мило, хлопці! — крикнув Архіректор, коли вода забулькала прихованими каналами. — Гігієна! От що головне!
— Потім не кажіть, що ми вас не попереджали, — сказав Декан, зачиняючи двері.
— Ем, я досі не розібрався, куди ведуть деякі труби, пане, — наважився Модо.
— Зараз дізнаємося, не думай боятися, — радісно заявив Ридикуль. Він зняв капелюх і надягнув шапочку для душу з персональним дизайном. З поваги до його професії, вона була гостроверхою. Ридикуль схопив жовту гумову качку.
— Піддай пару, хлопче! Тобто ґноме, звісно, пане Модо.
— Так, Архіректоре.
Модо смикнув за важіль. У трубах загриміло, із кількох з’єднань ринула пара.
Ридикуль ще раз оглянув ванну.
Справжній скарб, без усіляких сумнівів. Кажіть, що заманеться, але старий Джонсон часом влучає в яблучко, навіть якщо і цілком випадково. Уся кімната, включно зі стелею та підлогою, була викладена біло-зелено-блакитною плиткою.
У центрі, під короною з труб, вивищувався запатентований Джонсоном «Тайфун» — Покращений Кімнатний Омовитель із Автоматичною Мильницею, справжня гігієнічна поема з червоного й рожевого дерева та міді.
Ридикуль змусив Модо полірувати кожну трубу й мідний умивальник, поки вони не засяяли. Це тривало вічність.
Ридикуль зачинив за собою матові дверцята. Винахідник чудо-купелі вирішив перетворити просте прийняття душу на повністю контрольовану процедуру, і одна зі стін величезної кабіни становила неймовірну панель із мідними кранами в формі русалок, мушель, і з якоїсь причини — гранатів. Морська, жорстка та м’яка вода надходили окремо, а величезні колеса допомагали регулювати температуру з точністю до градуса. Ридикуль уважно все оглянув.
Тоді він зробив крок назад, оглянув плити й проспівав:
— Мі-і-і! Мі-і-і-мі!
Його голос повернувся луною.
— Ідеальне ехо! — скрикнув Ридикуль, вроджений ванний баритон.
Він підняв слухавку, встановлену, щоб забезпечити зв’язок купальника з інженером.
— Баки на повну, пане Модо!
— Буде зроблено, пане!
Ридикуль відкрутив кран з написом «Бризки» й відскочив убік, оскільки частина його мозку досі пам’ятала, що винахідливість Джонсона не лише розгортала конверт, а й змушувала його проноситися кімнатою й вилітати далеко за межі сортувального приміщення, пробивши стіну.
Його огорнув ніжний потік теплої води, подібний на лагідний туман.
— Неймовірно! — скрикнув він і спробував інший кран.
«Дощ» збадьорив його набагато більше. «Злива» змусила його задихатися, а після «Потопу» він схопився за панель, бо, здавалося, йому от-от знесе маківку. «Хвиля» носила стіну теплої морської води від одного боку кабіни до іншого, а тоді змила її через решітку, інстальовану в підлозі посередині кімнати.
— З вами все добре, пане? — крикнув Модо.
— Надзвичайно! Тут ще дюжина ручок, які я не спробував!
Модо кивнув і постукав по клапану.
З густих хмар пари долинав високий голос Ридикуля, який виспівував щось, що, на його думку, було піснею.
— О, я-я-а-а-а знав... е-е-е... якогось сільськогосподарського робітника, можливо, покрівельника, і я з ним добре дружив, і він... він був фермером, тепер я точно згадав... у нього була дочка і... Її ім’я зараз не пригадаю, І... На чому я закінчив? А, точно. Приспів: Казна-що, овочі смішної форми, ріпочка, щось незрозуміле і співучий солове-е-е-е-а-арго-о-о-о-о-аргх о! о! о!
Раптово пісня перервалася. Модо чув лише жахливий шум води.
— Архіректоре?
За мить з боку стелі пролунав голос. Він був нерішучим і лунав звідкись зверху.
— Ем... не міг би ти зробити ласку й відімкнути воду, мій любий друже? Ем... і повільно, якщо не заперечуєш.
Модо повільно покрутив колесо. Шум поступово стих.
— Так. Прекрасно, — відізвався голос, тепер уже з рівня підлоги. — Добре. Чудова робота. Думаю, ми цілком можемо назвати це успіхом. Так, справді. Ем. Ти міг би допомогти мені вийти? Не знаю чому, але я відчуваю певну нестійкість...
Модо відчинив двері, допоміг Ридикулю вийти й посадив його на лавку. Той був доволі блідим.
— Так, дійсно, — мовив Архіректор, його погляд був скляним. — Неймовірний успіх. Ем. Одна проблема, Модо...
— Так, пане?
— Є там один кранчик, який, напевно, зараз краще не чіпати, — сказав Ридикуль. — Зробиш мені велику послугу, якщо підеш і повісиш на нього якесь повідомлення.
— Яке, пане?
— «Ніколи не торкатися» чи щось подібне.
— Добре, пане.
— Почепи його на кран із написом «Гейзер».
— Добре, пане.
— Іншим про це краще не знати.
— Добре, пане.
— О боги, ніколи не почувався настільки чистим.
З вигідної позиції, серед декоративних плит біля стелі, за Ридикулем уважно стежив невеличкий Гном у капелюшку.
Коли Модо пішов, Архіректор почав повільно витиратися великим пухнастим рушником. До нього вже повернулося самовладання, і він мугикав чергову пісеньку.