— Минула Вепроніч, і я... послав своїй коханій короткого гидкого листа, хах, дійсно, і куріпку з грушею до купи...
Ґном зісковзнув по плитках і підкрався до постаті, що енергійно дриґалася.
Ридикуль, після ще кількох спроб пригадати слова, зупинився на пісні, знайомій на кожній планеті, де існують зими. Її часто починають використовувати представники місцевих релігій, кілька слів змінюється, але насправді її зміст має такий самий стосунок до богів, як коріння — до листя.
— ...Там овечки покотились, а ягнички народились...
Ридикуль крутнувся. Куточок мокрого рушника зачепив Гнома за вухо й повалив на спину.
— Я бачив, як ти підкрадаєшся! — проревів Архіректор. — Що ти задумав? Ти дрібний злодюжка?
Ґном ковзнув назад на мильну поверхню.
— А ви, пане, що задумали? Ви не повинні мене бачити!
— Я чарівник! Ми бачимо всі речі, які існують, — сказав Ридикуль. — А у випадку Скарбія, також речі, яких не існує. Що у твоїй сумці?
— Вам не варто відкривати сумку, пане! Вам дійсно не варто її відкривати!
— Чому? Що в ній?
Гном осів.
— Річ не в тому, що в ній, пане. Річ у тому, що з неї вийде. Я повинен випустити їх одну за одною, не можу навіть уявити, що трапиться, якщо всі вони вийдуть відразу!
Ридикуль зацікавився і почав розв’язувати вузол.
— Ви потім про це сильно пошкодуєте, пане! — заблагав ґном.
— Пошкодую? Так для чого ти тут, юначе?
Ґном здався.
— Ну гаразд. Знаєте Зубну Фею?
— Так. Звичайно, — відказав Ридикуль.
— Ну... я — не вона. Але працюю з подібними речами.
— Тобто? Забираєш щось геть?
— Гм... не забираю, переважно. Здебільшого... приношу...
— А... ніби нові зуби?
— Ем... ніби нові бородавки, — зізнався Гном.
Смерть закинув мішок у сани й заліз сам.
— У вас гарно виходить, пане, — похвалив Альберт.
— ПОДУШКА ДОСІ ЗАВДАЄ ДИСКОМФОРТУ, — поскаржився Смерть, підтягнувши пояс. — Я НЕ ЗВИК ДО ВЕЛИКОГО ТОВСТОГО ЖИВОТА.
— Найкращий, на який я спромігся. Інакше б ви взагалі нічо не мали, пане.
Альберт відкоркував пляшку холодного чаю. Від випитого хересу йому дошкуляла спрага.
— Усе добре, пане, — повторив він, ковтаючи чаю. — І сажа в каміні, і сліди, випитий херес, сліди від саней на дахах... повинно спрацювати.
— ТАК ДУМАЄШ?
— Впевнений.
— І Я ПЕВЕН, ЩО ДЕХТО МЕНЕ ПОБАЧИВ. Я ВІДЧУВАЮ, КОЛИ ВОНИ ПІДГЛЯДАЮТЬ, — із гордістю додав Смерть.
— Чудово, пане.
— ТАК.
— Наважуся дати пораду. Простого «Хо-хо-хо» цілком досить. Не треба казати «Бійтеся, нещасні смертні», якщо не хочете, щоб вони виросли лихварями чи кимось таким.
— ХО. ХО. ХО.
— Так, вдається все краще й краще, — Альберт поспішно втупився у блокнот, щоб Смерть не побачив його обличчя. — Мушу додати, пане, що точно спрацює, так це публічна поява. Однозначно.
— О. Я ПЕРЕВАЖНО ТАКЕ НЕ РОБЛЮ.
— Батько Вепр — доволі публічна постать, пане. І один вдалий публічний виступ буде значно кориснішим, аніж випадкові появи, хай там скільки дітей його побачать. Допоможе розробити задубілі м’язи віри.
— ДІЙСНО? ХО. ХО. ХО.
— Гаразд, гаразд, звучить просто чудово, пане. На чому я... а, так... магазини будуть відчинені допізна. Купу дітлахів приводять поглянути на Батька Вепра. Звичайно, не на справжнього. Просто на якогось дідугана з подушкою під светром, у жодному разі не натякаю на вас, пане.
— НЕ НА СПРАВЖНЬОГО? ХО. ХО. ХО.
— О, ні. І навіть не доведеться...
— А ДІТИ ПРО ЦЕ ЗНАЮТЬ? ХО. ХО. ХО.
— Можливо, пане, — Альберт почухав ніс.
— ТАК НЕ МАЄ БУТИ. НЕ ДИВНО, ЩО ВИНИКЛИ... УСКЛАДНЕННЯ. ВІРА БУЛА ПІДІРВАНА? ХО. ХО. ХО.
— Може бути, пане. Ем... хо-хо.
— І ДЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ЦЯ ПАРОДІЯ?
Альберт здався.
— У Молі Купи-Продая, наприклад. Там дуже популярний грот Батька Вепра. Очевидно, їхній Батько Вепр завжди на висоті.
— ВІДВІДАЄМО МИ ЇХ ЗРАНКУ. ПРОЇДЕМОСЯ ПО НИХ НА САНКАХ. ХО. ХО. ХО.
— Як скажете, пане.
— ЦЕ БУЛА ГРА СЛІВ, АЛЬБЕРТЕ. НЕ ЗНАЮ, ЧИ ТИ ЗАУВАЖИВ.
— Глибоко в душі вмираю від сміху, пане.
— ХО. ХО. ХО.
Архіректор Ридикуль усміхнувся.
Усміхався він часто. Ридикуль належав до тих людей, які усміхаються навіть тоді, коли роздратовані, однак зараз він відчував гордість. Болючі відчуття в певних частинах тіла цій гордості аж ніяк не перешкоджали.
— Дивовижна ванна, правда ж? — запитав він. — Таку приховати! Оце дурню вигадали. Розумію, спочатку могли виникнути проблеми, — він обережно перемістився, — але їх слід було очікувати. У ній є все, хіба ти не бачиш? Поглянь, ванночки для ніг у формі мушель. Ціла шафа для купальних халатів. А в тому крані нагорі є ціла купа бульбашок, тож можна робити бульбашки у воді, навіть не маючи проблем зі шлунком! А в цій штуці, яку тримають русалки, спеціальна баночка для педикюрних ножичків. У цьому місці є все!
— Спеціальна баночка для педикюрних ножичків? — перепитав Ґном Бородавко.
— Ага, обережність ще нікому не шкодила, — відгукнувся Ридикуль, піднімаючи кришку оздобленої банки з написом «СІЛЬ ДЛЯ ВАННИ» і витягаючи пляшку вина. — Роздобудьте якусь частинку людини, наприклад, її нігті, і все — вона у вашій владі. Стара добра магія. Ще зі світанку часів.
Він поглянув на пляшку при світлі.
— Мало би вже прекрасно охолонути, — сказав він, витягаючи корок. — Бородавки, значить?
— Якби ж я знав навіщо, — сказав ґном.
— Хочеш сказати, що не знаєш?
— Ні. От прокинувся я якось, і все — я Ґном Бородавко.
— Дивина, та й годі, — сказав Ридикуль. — Мій батько завжди говорив, що якщо ходити босоніж, прийде Ґном Бородавко, але я ніколи не знав, що ти існуєш насправді. Я думав, що він просто тебе вигадав. Зубні феї, так, і ці маленькі жучки, які живуть у квіточках, сам збирав їх, коли був маленьким, але про бородавки нічого не пригадую, — він задумливо продовжував пити. — До речі, мого далекого родича звати Бородавко. Непогане ім’я, якщо задуматися.
Він подивився на ґнома поверх келиха.
Неможливо стати Архіректором, не маючи тонкого чуття на помилковість ситуації. Ну, не зовсім так. Краще сказати, що неможливо надовго залишатися Архіректором.
— Робота хоч приємна? — задумливо запитав він.
— З лупою було б краще, — сказав ґном. — Принаймні частіше бував би на свіжому повітрі.
— Думаю, треба все як слід перевірити, — сказав Ридикуль. — Може бути, що нічого й немає.
— Ну дякую, — похмуро озвався Ґном Бородавко.
«Цьогорічний грот видався надзвичайним», — сказав собі Вернон Купи-Продай. Команда виклалася на повну. Сани Батька Вепра були справжнім витвором мистецтва, а свині здавалися справжнісінькими завдяки дивовижному рожевому відтінку.
Грот зайняв майже весь перший поверх. Одного з ельфів покарали за куріння за Водоспадом Чарівних Дзвіночків, а механічні Ляльки Всіх Національностей, які показували, як Жити Мирно, частенько смикалися і виходили з ладу, але загалом, на його думку, видовище звеселяло серця всіх дітей.
Діти з батьками ставали в чергу й споглядали це видовище, витріщаючись, неначе сови.
А гроші текли рікою. О, як вони текли.
Для того, щоб персонал не відчував Спокуси, пан Купи-Продай протягнув дроти вздовж стель магазину. Посередині кожного поверху розташовувалася маленька кабінка, в якій сидів касир. Команда приймала гроші в клієнтів, клала їх у маленькі механічні машинки на мотузках, які з дзижчанням мчали вгору до касира, той клав решту, і машинки гуркотіли назад. Отож у Спокуси не було ні найменшого шансу, а маленькі вагончики літали туди-сюди, як феєрверки.
Пан Купи-Продай любив Вепроніч. Зрештою, це все було для дітей.