Він засунув пальці в кишені жилетки й осяйно усміхнувся.
— Усе гаразд, панно Гардінґ?
— Так, пане Купи-Продай, — лагідно відповіла касирка.
— Пречудово, — глянув він на купу монет.
Від них до металевої решітки блиснула яскрава крихітна зиґзаґоподібна лінія.
Пан Купи-Продай моргнув. Просто перед ним блиснуло ще кілька іскор — з металевої оправи окулярів панни Гардінґ.
Грот певним чином змінився. На частку секунди пан Купи-Продай відчув швидкість, яка немовби зупинилася зі скрипом. Такого не може бути!
Чотири свинки, зроблені з рожевого пап’є-маше, вибухнули. Картонне рило відскочило від голови пана Купи-Продая.
На тому місці, де були поросята, рохкаючи й обливаючись потом, з’явилися... ну, він припустив, що вони теж були свинями, оскільки в гіпопотамів не буває гострих вух і кілець у носах. Але ці істоти були величезними, сірими та вкритими щетиною, і над кожною з них зависла хмара смердючих випарів.
І вони мали не надто милий вигляд. У них не було нічого чарівного. Одне створіння повернулося, зиркнуло на нього маленькими червоними очима й навіть не вичавило «хрю» — звук, який пан Купи-Продай, що народився і виріс у місті, завжди асоціював зі свинями.
— Гна-а-ар-р-рункх? — пролунало натомість.
Сани також змінилися. Попередні сани — зі сріблястими завитками — йому дуже подобалися. Він особисто керував процесом приклеювання кожної мерехтливої зірки. Але тепер ця краса лежала в блискучих уламках довкола саней, які на вигляд складалися з грубо обтесаних стовбурів дерев, покладених на дві масивні дерев’яні дошки. Вони були древні й прикрашені вирізьбленими обличчями — страхітливими, грубо вирізаними вищиреними обличчями, абсолютно недоречними у цій ситуації.
Батьки кричали й намагалися відтягнути дітей подалі, але доволі безуспішно. Сани притягували дітей, як варення осу.
Пан Купи-Продай підбіг до страхіття, розмахуючи руками.
— Зупиніть це! Припиніть це! — закричав він. — Ви лякаєте дітей!
Однак він почув, як маленький хлопчик позаду нього вигукнув:
— У них навіть ікла є. Круто!
— Глянь, а цей цюняє! — сказала його сестра. Піднялася страхітлива хмара жовтої пари. — Подивіться, воно тече до сходів! Усі, хто не вміє плавати, міцніше вхопіться за перила!
— Знаєш, якщо ти погано поводишся, вони тебе зжеруть, — заявила маленька дівчинка з очевидним схваленням у голосі. — Повністю. Навіть кістки. Хрум-хрум.
— Не будь дитиною, — заперечив старший хлопчик. — Вони несправжні, всередині просто ховається чарівник або встановлений якийсь механізм. Усі знають, що насправді вони не...
Один із кабанів повернувся й глянув на нього. Хлопчик сховався за матір’ю.
Пан Купи-Продай зі сльозами гніву на обличчі пробивався крізь бурхливий натовп і нарешті досягнув гроту. Він схопив переляканого ельфа за руку.
— Це все Комітет «Рівність Зросту» придумав, правда? — прокричав він. — Хочуть мене розорити! І зіпсувати свято всім дітям! Глянь на чарівних ляльок!
Ельф завагався. Діти купчилися навколо нових свиней, попри зусилля матерів, які все ще намагалися їх відтягнути. Якась маленька дівчинка дала кабану апельсин.
Ляльки Всіх Національностей однозначно вийшли з ладу. Музична скринька під ними все ще грала «Як би було мило, якби всі були милими», але дроти, на яких трималися фігурки, зігнулися, отож хапонський хлопчик ритмічно бив омнійську дівчинку по голові ритуальним списом, а дівчина в аґатійському національному вбранні раз у раз молотила ногами малого ллямедського друїда у вухо. Їх огульно підбадьорював хор маленьких дітей.
— Ем... е-е-е... у гроті ще більша халепа, пане Купи... — почав ельф.
Постать у червоно-білому пробилася крізь натовп і сунула фальшиву бороду в руки пана Купи-Продая.
— Годі з мене, — сказав старий у костюмі Батька Вепра. — Я не проти запаху апельсинів і мокрих штанів, але цього я терпіти не збираюся.
Розштовхавши чергу, він зник. Купи-Продай почув його прощальні слова:
— І він навіть не знає, як це правильно робиться!
Пан Купи-Продай продовжив проштовхуватися вперед.
Хтось сидів у великому кріслі з дитиною на коліні. Ця постать була... дивною. Вона, безумовно, була в чомусь схожому на костюм Батька Вепра, але погляд пана Купи-Продая продовжував ковзати, не міг сфокусуватися, проносився повз і намагався зафіксувати чоловіка десь на краєчку ока. Це нагадувало спроби поглянути на власне вухо.
— Що тут діється? Що тут діється? — заголосив пан Купи-Продай.
Його плече схопила чиясь міцна рука. Він обернувся і подивився в обличчя одного з ельфів. Принаймні він був одягнений у костюм ельфа з грота, хоча й дещо перехняблений, ніби натягнутий у поспіху.
— А ти хто такий?
Ельф витягнув з рота пожований недопалок і недобре на нього зиркнув.
— Можеш кликати мене дядечком Важким, — сказав він.
— Ти не ельф!
— Нє, я фейрі-чоботяр, пане.
Голос позаду пана Купи-Продая запитав:
— А ЩО ХОЧЕШ НА ВЕПРОНІЧ ТИ, МАЛЕНЬКИЙ ЧОЛОВІЧКУ?
Пан Купи-Продай нажахано повернувся.
Навпроти — ну, інакше як Батьком Вепром-узурпатором його не назвеш — стояла дитина невизначеної статі, яка на вигляд була однією великою вовняною шапочкою з помпоном. Пан Купи-Продай добре знав, що мало бути далі. Зазвичай відбувалося приблизно так: дитина втрачала дар мовлення, і мама, що супроводжувала її, нахилялася вперед, ловила погляд Батька Вепра й промовляла багатозначним тоном, який дорослі використовують, вступаючи в так звану змову проти дітей: «Ти ж хочеш маленьку ляльку-брязкальце, правда, Дорін? І кухонний набір „Такий, як у мами“, який стоїть ось тут, на вітрині. І книжку-витинанку „Збери кухню“. Що треба сказати?»
І приголомшена дитина пробурмотить «шпашибі», за що отримає повітряну кульку чи апельсинку.
Проте цього разу все було не так.
Мама встигла сказати лише:
— Ти ж хочеш...
— ЧОМУ ТВОЇ РУКИ ВИСЯТЬ НА МОТУЗОЧКАХ, ДИТЯ?
Дитина оглянула свої руки й рукавиці, прикріплені до рукавів. Тоді підняла їх догори.
— Лукавиці, — сказала вона.
— БАЧУ. ДУЖЕ ПРАКТИЧНО.
— А ти сплавзній? — запитала шапочка.
— А ТИ ЯК ДУМАЄШ?
Шапочка хихикнула.
— Я бачила, як твоя свиня цюняла, — сказала вона, і з її тону було ясно, що навряд чи в своєму житті вона бачила щось захопливіше.
— О. ЕМ... ДОБРЕ.
— І в неї такий вевикий...
— ЩО ТИ ХОЧЕШ НА ВЕПРОНІЧ? — поспішно перебив Батько Вепр.
Мама вхопилася за економну репліку й жваво сказала:
— Вона хоче...
Батько Вепр нетерпляче клацнув пальцями. Рот матері негайно закрився.
Дитина, схоже, відчула, що подібна можливість трапляється раз у житті, і швидко заговорила.
— Я хочу алмію. І вевикий замок з гостлими штучками, — сказала дитина. — І меч.
— ЩО-ЩО? — перепитав Батько Вепр.
— Вевикий меч? — відповіла дитина, як слід подумавши.
— ЧУДОВО.
Дядечко Важкий штовхнув Батька Вепра ліктем.
— Вони повинні тобі подякувати, — сказав він.
— ВПЕВНЕНИЙ? ЗАЗВИЧАЙ ЛЮДИ ЦЬОГО НЕ РОБЛЯТЬ.
— Подякувати Батьку Вепру, — прошипів Альберт. — Тобто тобі.
— ТАК, ЗВИЧАЙНО. КАХИ. ТИ ПОВИННА СКАЗАТИ СПАСИБІ.
— Шпашибі.
— ПОВОДЬСЯ ДОБРЕ. ЦЕ ЧАСТИНА ДОМОВЛЕНОСТІ.
— Добле.
— ОТОЖ УГОДУ УКЛАДЕНО.
Батько Вепр засунув руку в мішок і витягнув...
...Велетенську модель фортеці з гостроверхими блакитними конічними дахами на башточках, ідеальними для взяття принцес у полон...
...Коробку з кількома сотнями найрізноманітніших лицарів і воїнів...
...І меч. Чотири фути завдовжки, і він яскраво виблискував клинком.
Мати набрала в легені побільше повітря.