— Маєш якісь ідеї, як нам повернутися додому?
Середній Дейв похитав головою.
— Я теж ні. Може, знову знайти те місце? Те, що він зробив із візником... Я, ну... такого навіть із власним батьком не вчинив би.
— Ага.
— Зі звичайним божевільним розібратися легко. Але він часом говорить абсолютно нормально, а тоді...
— Ага.
— Можливо, ми разом могли б підкрастися до нього і...
— Ага, звісно. І чи довго ми тоді проживемо? Не більше секунди.
— Нам може пощастити... — почав Сітка.
— Так? Ти ж його бачив. Він не з тих, хто буде погрожувати. Він з тих, хто вб’є тебе, і оком не моргне. Для нього це завиграшки. Ми повинні триматися. Це як в приказці про їзду на тигрі.
— Що за приказка про їзду на тигрі? — підозріло поцікавився Сітка.
— Ну... — Середній Дейв завагався. — Ти... ну, тебе в лице постійно битимуть гілки, стрибатимуть блохи, і таке інше. Але треба триматися. Подумай про гроші. Там їх цілі мішки. Ти сам бачив.
— Я не можу перестати думати, як це скляне око на мене витріщалося. Здається, воно може зазирнути прямо в мою голову.
— Не хвилюйтеся, тебе він ні в чому не підозрює.
— Звідки знаєш?
— Ти ж ще живий, правда?
У грот Батька Вепра увійшло дитя з величезними округлими очима.
— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ХО. ХО. ХО. І ТЕБЕ ЗВАТИ... ЄВРАЗІЯ КОЗА, ПРАВИЛЬНО?
— Ну ж бо, люба, скажи цьому пану.
— Та.
— І ТОБІ ШІСТЬ РОКІВ.
— Давай, люба. Вони всі однакові в цьому віці...
— Та.
— І ТИ ХОЧЕШ ПОНІ.
— Та.
Маленька ручка потягнула каптур Батька Вепра до рота. Важкий дядечко Альберт почув голосний шепіт. Тоді Батько Вепр відкинувся на спинку крісла.
— ТАК, ЗНАЮ. НЕЧЕМНА СВИНКА, ГА?
Якусь мить його обриси миготіли, і він засунув руку в мішок.
— ОСЬ ВУЗДЕЧКА ДЛЯ ТВОГО ПОНІ, І СІДЛО, І ДОВОЛІ ДИВНИЙ ТВЕРДЮЩИЙ КАПЕЛЮХ ТА ШТАНИ, В ЯКИХ ТИ МАЄШ ВИГЛЯД, НАЧЕ ЗАПХАЛА В КОЖНУ КИШЕНЮ ПО ВЕЛИКОМУ КРОЛИКУ.
— Але ми не можемо дозволити собі поні, Євві, ми ж мешкаємо на третьому поверсі...
— О, ТАК. ВІН УЖЕ НА КУХНІ.
— Переконана, що ти жартуєш, Батьку Вепре, — різко відказала мати.
— ХО. ХО. ТАК. ЯКИЙ Я ВЕСЕЛИЙ ТОВСТУН. НА КУХНІ? ЯКИЙ СМІШНИЙ ЖАРТ. ЛЯЛЬКИ ТА ВСЕ ІНШЕ БУДУТЬ ДОСТАВЛЕНІ ПІЗНІШЕ, ЗГІДНО З ВАШИМ ЛИСТОМ.
— Що треба сказати, Євві?
— Шпашибі.
— Ем, ви ж насправді не засунули поні в їхню кухню?
— НЕ БУДЬ ДУРНИМ, АЛЬБЕРТЕ. Я ПОЖАРТУВАВ.
— А, чудово. А то на якусь мить...
— ВІН У СПАЛЬНІ.
— Ох...
— ГІГІЄНІЧНІШЕ.
— Ну, принаймні в цьому ми можемо бути впевнені, — сказав Альберт. — Третій поверх? Вони точно повірять.
— ОДНОЗНАЧНО. ЗНАЄШ, ДУМАЮ, Я ПОЧИНАЮ ЛОВИТИ ВІД ЦЬОГО КАЙФ. ХО. ХО. ХО.
Біля Осердя Дискосвіту сніг переливався блакитно-зеленою барвою. Серцесвітне сяйво висіло в небі, оповивши центральні гори завісами блідого холодного вогню, і розсіювало примарне світло над безкрайніми льодами.
Вони загойдалися, закрутилися, а тоді вивергли щось на кшталт викривленої руки, на кінці якої була крихітна цятка. Придивившись, уява розпізнала Хропунця.
Він перестав бігти й завис у повітрі. Сюзен подивилася донизу. І швидко знайшла те, що шукала. У кінці долини, вкритої засніженими деревами, щось яскраво сяяло, відображаючи небо.
Замок Кісток.
Якось, коли їй було шість чи сім років, її батьки мали з нею виховну бесіду, пояснивши, що такі істоти, як Батько Вепр, насправді не існують, що вони — усього лише милі казочки, і як чудово знати, що вони нереальні. І вона повірила в це. Усі феї і бабаї, усі ті історії з крові й плоті людства насправді не були справжніми.
Однак її батьки брехали. Її дідусь виявився семифутовим скелетом. Не з плоті й крові, очевидно, але, можна сказати, з кістки.
Хропунець приземлився й поскакав риссю по снігу.
«Чи був Батько Вепр богом? А чому ні?» — подумала Сюзен. Зрештою, йому приносили жертви. Усі ті свинячі пироги з хересом. Були й заповіді, винагороди за добрі вчинки, до того ж він знав, що ви робили упродовж цілого року. Якщо ви вірили в нього, з вами ставалося щось хороше. Іноді його можна було побачити в гроті, а іноді там, високо в небі...
Над нею височів Замок Кісток.
Він безумовно заслужив великої літери, таким величним здавався зблизька.
Сюзен бачила його зображення в одній дитячій книжці. Попри його назву, різьбяру по дереву вдалося надати йому... веселого вигляду.
Однак веселим його не назвеш. Колони біля входу височів на сотні футів. Кожна сходинка була більшою за людський зріст і виготовлена з сіро-зеленого стародавнього льоду.
З льоду. Не кісток. На колонах нечітко впізнавалися знайомі обриси, натяк на стегна або черепи, але також крижані.
Хропунця високі сходи не злякали. Не те щоб він злетів, він радше пройшовся поверхнею, яку сам вигадав.
Крига була засипана снігом. Сюзен подивилася на кучугури. Смерть не залишав слідів, але вона помітила слабкі відбитки чобіт. Вона була готова посперечатися, що вони належать Альберту. І... так, напівзасипані снігом... схоже, тут стояли сани. І тут явно тупцювали тварини. Але сніг усе вкрив.
Вона спішилася. Безумовно, Сюзен потрапила туди, куди треба, але це місце було якимось неправильним. Передбачалося, що замок буде світитися вогнями й гудіти від активної діяльності, але він радше нагадував гігантський мавзолей.
Неподалік від колони лежала величезна крижана плита, розтрощена на тітматки. Крізь пробиту колоною діру в даху виднілися зірки. Поки вона дивилася вгору, кілька шматочків льоду обвалилися в кучугуру.
Раптово поряд із нею з’явився крук і втомлено опустився на крижану брилу неподалік.
— Це місце — справжнісінький морг, — зауважила Сюзен.
— І він явно стане моїм, якщо я... сьогодні ще кудись полечу, — задихаючись, мовив крук, дозволяючи Смерті Щурів злізти з його спини. — Я, здається, не підписувався на далекі й супершвидкісні подорожі. Я вже мав би бути десь у лісі, створювати винахідливо прикрашені конструкції для приваблення самиць.
— Таке роблять наметникові, — сказала Сюзен. — А не круки.
— А ти в нас великий орнітолог? — уїдливо поцікавився крук. — Я тут обід пропускаю, якщо тебе це хоч трішечки обходить.
І покрутив очима в різні боки.
— То де всі вогні? — запитав він. — Де галас? Де веселі маленькі чоловічки в гостроверхих капелюшках і червоно-зелених костюмчиках, що непереконливо, але ритмічно постукують по дерев’яних іграшках молоточками?
— Це більше нагадує храм якогось стародавнього бога грому, — зауважила Сюзен.
— ПИСК.
— Ні, я правильно звірилася з картою. Хай там як, Альберт теж тут був. Повсюди розсипаний сигаретний попіл.
Щур зістрибнув з кучугури й трохи полазив довкола, наблизивши кістяну мордочку до землі. Кілька хвилин понюхавши сніг, він видав писк і чкурнув у темряву.
Сюзен пішла за ним. Коли її очі призвичаїлися до слабкого синьо-зеленого світіння, вона побачила щось, що вивищувалося над підлогою. Це була піраміда зі сходів, на вершині якої містилося величезне крісло.
Колона позаду неї заскрипіла й трохи похилилася.
— ПИСК.
— Щур каже, що це місце нагадує йому стару шахту, — сказав крук. — Знаєш, після того, як її покинули й перестали піклуватися про підпори дахів й тому подібне. Я таких безліч бачив.
«Принаймні ці сходинки були для людини», — думала Сюзен, ігноруючи балаканину крука.
Сніг валив ще крізь один пролом у даху. На цьому місці було багацько слідів Альберта.
— Можливо, старий Батько Вепр зазнав аварії? — припустив крук.
— ПИСК?
— Ну, це цілком могло статися. Свині ж не особливо аеродинамічні. І сніг, погана видимість, велика хмара попереду виявляється скелею, але вже запізно, на тебе дивляться чоловічки в шафрановій одежі, ти відчайдушно намагаєшся згадати, чи повинен засунути чиюсь голову собі між ноги, а тоді — БУМ! І казочці кінець. Якимось альпіністам-щасливцям вдається знайти цілу гору ковбасок та реєстратор польоту.