О Боже обережно кивнув.
— Я часто бачу речі, яких мить тому там ще не було, — сказав він. — І дуже часто за мить їх вже немає. Що, чесно кажучи, переважно — справжнісіньке благословення, тому я зазвичай особливо про це не замислююся.
Він знову склався навпіл і впав у сніг.
«Залишився лише сніг, — подумала Сюзен. — Лише сніг і вітер. Немає навіть руїни».
Її знову охопила впевненість, що замок Батька Вепра не просто зник. Ні... його тут ніколи й не було. Не було ні руїни, ні жодного сліду.
Це було досить дивне місце. Тут, за легендою, жив Батько Вепр. Дивно, якщо задуматися. Не схоже, що це місце для старого веселого іграшкаря.
У деревах позаду них свистів вітер. З гілок сипався сніг. З темряви почувся цокіт копит.
Маленька павукоподібна постать ковзнула по кучугурі й приземлилася на голову Сушняка. Тоді вона зиркнула на Сюзен своїми очицями-жучками.
— Якщо дозволите... — сказав бісик, дістаючи величезний молоток. — Деяким із нас треба працювати, знаєте, навіть попри метафоричні, а точніше, фольклорні переконання.
— Та щезни вже!
— Якщо ви гадаєте, що я поганий, зачекайте, поки з’являться маленькі рожеві слоненята, — огризнувся бісик.
— Не вірю жодному слову.
— Вони вилітають із його вух і крутяться навколо голови, настирливо цвірінькаючи.
— Оу, — глибокодумно озвався крук. — Схоже на малинівок. Не виключено, що вони на таке здатні.
Сюзен раптом відчула, що не хоче його залишати тут. Він ж людина. Ну, принаймні тілесно. Щонайменше мав дві руки та ноги. Він може замерзнути на смерть. Звичайно, бог, або навіть О Бог, напевно, не міг би, але люди думали інакше. Не можна просто так залишити когось у біді. Вона навіть запишалася цим проявом нормального мислення.
Крім того, він може мати певні відповіді, якщо їй вдасться привести його до стану, достатнього для розуміння запитань.
Із засніженого узлісся за ними спостерігали звірячі очі.
Пан Купи-Продай сидів на вологих сходах і ридав. Ближче до відділу іграшок він підійти не міг. Кожного разу, коли він намагався це зробити, натовп збивав його з ніг і відтісняв на сам край.
— Доброго вечора, пане, — почувся чийсь голос, і він підняв затуманений погляд на маленьку і чомусь неправильну постать, яка щойно до нього звернулася.
— Ти один із ельфів? — запитав він, подумки перебравши всі інші варіанти.
— Ні, пане. Насправді, я не ельф, пане, а капрал Ноббс із Нічної сторожі. А це — констебль Відвідай, пане, — створіння подивилося на шматок паперу в ручці. — А ви пан Занехай?
— Купи-Продай!
— Ага, точно. Від вас до Штабу Нічної сторожі прибув посланець, і ми відреагували зі швидкістю, достойною похвали, пане, — доповів капрал Ноббс. — Попри той факт, що сьогодні Вепроніч, відбувається казна-що, і, що найголовніше, незважаючи на вепронічну вечірку. Але це неважливо, тому що наш Умивальня, тобто констебль Відвідай, не п’є, пане, релігія не дозволяє, а я хоч і п’ю, пане, приїхав добровільно, тому що це мій громадянський обов’язок, пане, — сказав він і віддав салют — або зробив те, що, на його думку, було салютом. Не додаючи: «А такий негідник-багатій, як ти, просто повинен висловити свою вдячність офіцерові пляшечкою-другою різдвяного трунку чи ще якимось помітним чином», — оскільки все його тіло буквально кричало про це. Навіть вуха Ноббі були здатні натякати.
На жаль, пан Купи-Продай не був у тому настрої, щоб сприймати тонкі натяки. Він встав і тицьнув тремким пальцем у верхню сходинку.
— Я хочу, щоб ви піднялися туди, — сказав він, — і заарештували його!
— Арештували кого, пане? — поцікавився капрал Ноббс.
— Батька Вепра!
— За що, пане?
— За те, що він нагло розсівся в гроті, роздаючи подарунки!
Капрал Ноббс задумався.
— Ви часом з приводу свята не хильнули? — сказав він із надією.
— Я не п’ю!
— Дуже мудро, пане, — відказав констебль Відвідай. — Алкоголь — це безчестя душі. Оссорій, книга друга, вірш двадцять чотири.
— Заждіть, пане, — спантеличено мовив капрал Ноббс. — Я гадав, що призначення Батька Вепра і полягає в тому, щоб дарувати подарунки.
Цього разу задумався уже пан Купи-Продай. Дотепер він не до кінця розібрався в отриманих фактах, лише визнав їхню неправильність.
— Цей Батько Вепр — самозванець! — заявив він. — Так, точно! Він просто вдерся сюди!
— Знаєте, я завжди це підозрював, — сказав Ноббі. — Я гадав: невже Батько Вепр щороку проводить два тижні в дерев’яному гроті в магазині Анк-Морпорка? У саму годину пік? Ха! Малоймовірно! Напевно, це просто якийсь бородатий старий, думав я.
— Розумієте... це не той Батько Вепр, що завжди, — сказав Купи-Продай, намагаючись повернути землю, що втікала з-під ніг. — Він просто з’явився нізвідки!
— О, інший самозванець? Не звичний самозванець?
— Ну... так... ні...
— І почав роздавати подарунки? — перепитав капрал Ноббс.
— Саме це я і сказав! Справжній злочин!
Капрал Ноббс задумливо потер носа.
— Ну, майже, — погодився він, усе ще сподіваючись на шанс отримати святкову винагороду. Раптово його осінило. — Він роздає ваші подарунки, пане?
— Ні, він приніс їх зі собою!
— Он як! Ну, якби він роздавав ваші подарунки, то так, тут ще можна побачити проблему. Це надійна ознака злочину — пропажа речей. А от з появою речей уже складніше. Якщо йдеться не про руки чи ноги, звичайно. Чесно кажучи, було б простіше, якби він крав речі.
— Це магазин, — сказав пан Купи-Продай, нарешті діставшись до кореня проблеми. — Ми не роздаємо товар. Як можна очікувати, що люди купуватимуть речі, якщо хтось просто роздає їх задарма? А тепер, будь ласка, підіть і виведіть його геть.
— Що, типу арештувати Батька Вепра?
— Так!
— У вашому магазині?
— Так!
— На очах в усіх цих діток?
— Т... — пан Купи-Продай завагався. Він із жахом зрозумів, що капрал Ноббс, попри всі очікування, має рацію. — Думаєте, то буде недобре? — запитав він.
— Складно уявити, що в цьому взагалі може бути хорошого, пане.
— А потайки цього ніяк не зробиш? — поцікавився він.
— Потайки? Ах, ну, так спробувати можна, — сказав капрал Ноббс. Речення зависло в повітрі, як простягнута рука.
— Без винагороди не залишитеся, — зрештою сказав пан Купи-Продай.
— Можете на нас покластися, — сказав капрал Ноббс, великодушний від перемоги. — Підіть у кабінет, налийте собі горнятко чаю, а ми все швиденько владнаємо. Будете нам навіки вдячні.
Пан Купи-Продай обдарував його поглядом, повним серйозних сумнівів, та проте зник із поля зору. Капрал Ноббс потер руки.
— Умивальне, там, звідки ти прибув, святкують Вепроніч? — запитав він, підіймаючись сходами на другий поверх. — Глянь на килим, схоже, тут надзюрила свиня...
— Ми називаємо це Постом святого Оссорія, — відказав Відвідай, який прибув із Омнії. — Але це не подія, пов’язана із забобонами чи комерційною діяльністю. Ми просто збираємося сім’єю, молимося і пестимося.
— На індичку, курочку й таке інше?
— Постимося, капрале Ноббс. Ми нічого не їмо.
— А, ясно. Ну, кожному своє, гадаю. Принаймні тобі не доводиться вставати рано-вранці, щоб зауважити, що те «нічого» надто велике, щоб вміститися в духовці. І жодних подарунків?
Вони поспішно відступили, рятуючись від двох дітисьок, які спускалися сходами, тягнучи величезний іграшковий човен.
— Часом вважають доречним обмінюватися новими релігійними брошурами, і, звісно ж, дітям зазвичай дарують «Книгу Оссорія», — сказав констебль Відвідай. — Іноді з картинками, — додав він, так обережно, ніби натякаючи на заборонені задоволення.
Повз них пройшла маленька дівчинка, несучи плюшевого ведмедика, більшого за неї. Він був рожевим.
— А мені завжди дарують солі для ванни, — поскаржився Ноббі. — А ще мило, піну, трав’яні мазі й купу іншої всячини, і я не можу зрозуміти чому, оскільки майже ніколи не миюся. Гадаєш, вони коли-небудь це усвідомлять?
— Просто жах, — озвався констебль Відвідай.
На другому поверсі скупчився натовп.
— Ха, ви тільки гляньте на це. Коли я був дитиною, Батько Вепр ніколи мені нічого не дарував, — зауважив капрал Ноббс, похмуро позираючи на дітей. — Я регулярно вішав панчоху, на кожну Вепроніч. Лише раз я там щось знайшов — блювотиння мого батька, — він зняв шолом.
Ноббс аж ніяк не був героєм, але в його очах з’явився блиск — як у когось, хто бачив забагато порожніх панчіх, та ще й одну повну й огидну. З ранки на його крихітній зморщеній душі зірвали кірку.
— Пора взятися за цього хлопчину, — сказав він.