Повз них пройшла маленька дівчинка, несучи плюшевого ведмедика, більшого за неї. Він був рожевим.
— А мені завжди дарують солі для ванни, — поскаржився Ноббі. — А ще мило, піну, трав’яні мазі й купу іншої всячини, і я не можу зрозуміти чому, оскільки майже ніколи не миюся. Гадаєш, вони коли-небудь це усвідомлять?
— Просто жах, — озвався констебль Відвідай.
На другому поверсі скупчився натовп.
— Ха, ви тільки гляньте на це. Коли я був дитиною, Батько Вепр ніколи мені нічого не дарував, — зауважив капрал Ноббс, похмуро позираючи на дітей. — Я регулярно вішав панчоху, на кожну Вепроніч. Лише раз я там щось знайшов — блювотиння мого батька, — він зняв шолом.
Ноббс аж ніяк не був героєм, але в його очах з’явився блиск — як у когось, хто бачив забагато порожніх панчіх, та ще й одну повну й огидну. З ранки на його крихітній зморщеній душі зірвали кірку.
— Пора взятися за цього хлопчину, — сказав він.
Між Великою залою Академії та її головним входом розташований значно менший круглий зальчик або вестибюль, відомий як пам’ятний зал Архіректора Напихайла. Зараз ніхто вже не пам’ятав, як виникла ця назва, а також традиція кожної другої середи вшановувати[16] його, кладучи на високу кам’яну полицю на одній зі стін мідний пенні та смородинову булочку. Ридикуль стояв посередині залу, дивлячись вгору.
— Скажіть, Верховний верховику, ми ж ніколи не запрошували жінок на святкування Вепроночі?
— Звичайно, ні, Архіректоре, — відказав Верховний верховик. Він оглядав запилені крокви, дивуючись, що могло привернути увагу Ридикуля. — Хвала небесам, ні. Вони б усе зіпсували. Я завжди був у цьому впевнений.
— І всі служниці вільні аж до півночі?
— Дуже щедрий звичай, без сумніву, — відказав Верховний верховик, відчуваючи похрускування у шиї.
— Навіщо, чорт забирай, ми щороку вивішуємо омелу?
Верховний верховик обернувся навколо своєї осі, усе ще дивлячись вгору.
— Ну, ем... це... ну, це... це символічно, Архіректоре.
— Он як?
Верховний верховик відчув, що від нього очікувалося щось більше. Він порився в запилених горищах своєї освіченості.
— Ну... листя, розумієте... символізує... зелений, знаєте, тоді як ягоди, насправді, так, ягоди символізують... символізують білий. Так. Білий і зелений. Дуже... символічно.
Він замовк і почав чекати. На жаль, чекати довелось недовго.
— Символічно для чого?
Верховний верховик кашлянув.
— Не певен, що повинне бути якесь «щось», — сказав він.
— Га? Отже, — задумливо сказав Архіректор, — можна сказати, що білий і зелений символізують маленьку паразитичну рослинку?
— Так, точно, — зрадів Верховний верховик.
— Отже, омела насправді символізує омелу?
— Саме так, Архіректоре, — сказав Верховний верховик, щоб якось підтримати розмову.
— Дивна річ, — сказав Ридикуль настільки ж задумливим голосом. — Це твердження або є настільки глибоким, що потребує цілого життя, щоб повністю осмислити кожну частинку його значення, або абсолютною нісенітницею. Хм, чим же воно є насправді?
— Воно може бути водночас і тим, й іншим, — із відчаєм промовив Верховний верховик.
— І це зауваження, — сказав Ридикуль, — або дуже проникливе, або дуже банальне.
— Може бу...
— Не продовжуйте, Верховний верховику.
Хтось гарячково застукав у вхідні двері.
— А, це, мабуть, колядники, — зрадів Верховний верховик, щасливий, що хоч щось відволікло увагу. — Вони щороку приходять першими. Особисто мені завжди подобалася пісенька «Хлопчаки Білоліли».
Архіректор зиркнув на омелу, різко глянув на філософа, що сяяв усмішкою від вуха до вуха, і відсунув маленький засув у дверях.
— Ну-ну, друзі колядники, — почав він. — Ну, мушу сказати, що ви могли б вибрати кращий час...
У двері ввійшла постать у каптурі, несучи на плечах тіло без ознак життя.
Верховний верховик швидко відступив назад.
— О ні... тільки не сьогодні...
Тоді він помітив, що те, що він спочатку сприйняв за мантію, унизу обшите мереживом, а каптур (хоча це дійсно був каптур) був вишуканіший, ніж той, з яким він його переплутав.
— Забираєте чи приносите? — поцікавився Ридикуль.
Сюзен підняла каптур.
— Мені потрібна ваша допомога, пане Ридикуль, — сказала вона.
— Ти... ти часом не внучка Смерті? — сказав Ридикуль. — Ми зустрічалися кілька...
— Так, — зітхнула Сюзен.
— І... ти допомагаєш? — запитав Ридикуль, вказуючи бровами на постать, що спокійно звисала з її плеча.
— Мені потрібно, щоб ви його розбудили, — сказала Сюзен.
— Типу створити чудо? — запитав Верховний верховик, що стояв трохи позаду.
— Він не помер, — сказала Сюзен. — Він просто спить.
— Так всі говорять, — сказав Верховний верховик тремтячим голосом.
Практичніший Ридикуль підняв голову О Боже. Почувся стогін.
— Схоже, він нездужає, — зауважив він.
— Він — бог похмілля, — сказала Сюзен. — Точніше, О Боже похмілля.
— Дійсно? — здивувався Ридикуль. — Ніколи з таким не стикався. Дивина, та й годі. Можу пити всю ніч, а на ранок — свіжий, як ромашка.
О Боже розплющив очі, а тоді метнувся в бік Ридикуля і почав молотити його по грудях кулаками.
— Ах ти негідник, сволота, мерзенник! Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу...
Його очі заплющилися, і він сповз на підлогу.
— Чого це він? — поцікавився Ридикуль.
— Думаю, це була якась нервова реакція, — дипломатично промовила Сюзен. — Сьогодні відбувається щось дивне. Сподіваюся, він зможе сказати мені, у чому річ. Але для цього йому треба мислити тверезо.
— Іти принесла його сюди?! — скрикнув Ридикуль.
— ХО. ХО. ХО. ТАК, ЗВИЧАЙНО. ПРИВІТ, МАЛИЙ НА ІМ’Я БУГРИК БОРОДАВКО. ЩО ЗА МИЛЕ ІМ’Я. СІМ РОКІВ, ПРАВИЛЬНО? ДОБРЕ. ТАК, Я ЗНАЮ. НАДЗЮРИЛА НА ВСЮ ЧИСТУ ПІДЛОГУ. ТАК, ЗНАЄШ, ВОНИ ТАКЕ РОБЛЯТЬ. ТАК ЗАВЖДИ ЗІ СПРАВЖНІМИ СВИНЬМИ. ОСЬ, ТРИМАЙ, ПОДЯКИ НЕ ТРЕБА. ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ, І БУДЬ ЧЕМНИМ ХЛОПЧИКОМ. ТИ ЗНАЄШ, ЯКЩО ПОВОДИТИМЕШСЯ ПОГАНО, Я ВІДРАЗУ ПРО ЦЕ ДІЗНАЮСЯ. ХО. ХО. ХО.
— Ну, ви принесли в це маленьке життя крихітку чарів, — зауважив Альберт, коли наступна дитина побігла геть.
— МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ВИРАЗ НА ЇХНІХ МАЛЕНЬКИХ ОБЛИЧЧЯХ, — зізнався Батько Вепр.
— Маєте на увазі суміш страху, благоговіння і неспроможності визначити, сміятися, плакати чи надзюрити в штани?
— ТАК. ОСЬ ЩО Я НАЗИВАЮ ВІРОЮ.
О Боже внесли у Велику залу й поклали на лавці. Довкола скупчилися старші чарівники, завжди готові допомогти тим, кому пощастило менше, ніж їм, залишитися в тому ж стані.
— Я знаю, що добре від похмілля, — сказав Декан, перебуваючи в святковому настрої.
Чарівники подивилися на нього з очікуванням.
— Помірно пити минулого вечора, — сказав Декан.
Він оглянув їх із широкою усмішкою.
— Це була гра слів, — сказав він, щоб перервати мовчання.
Однак мовчання повернулося.
— Дуже смішно, — сказав Ридикуль. Він обернувся назад і задумливо витріщився на О Боже.
— Кажуть, сирі яйця помічні для... — він злісно зиркнув на Декана, — тобто від похмілля, — сказав він. — І свіжий апельсиновий сік.
— Хапонська кава, — твердо сказав Викладач новітніх рун.
— Але в цього хлопаки не просто похмілля, а похмілля всіх людей на Диску, — зауважив Ридикуль.
— Я вже пробував сік, — пробурмотів О Боже. — Від нього я блюю й думаю про самогубство.
— Суміш гірчиці і хрону? — запропонував Завкаф неточних наук. — А ще краще в сметані. З анчоусами.
— Йогурт, — сказав Скарбій.
Ридикуль здивовано на нього подивився.
16
Звісно, церемонії дотримуються і сьогодні. Якщо ви чхати хотіли на традиції тільки тому, що не знаєте, чому вони зародилися, то чим ви кращі за якихось іноземців? —