— І випив би склянку молока, — сказав О Боже.
Ридикуль здивовано на нього подивився.
— Тобі дійсно краще? — запитав він.
— Ага, — відказав О Боже. — Я навіть можу усміхнутися і не боятися, що моя маківка відпаде.
— Ні-ні-ні, — запротестував Декан. — Це неправильно. Усім відомо, що правильне лікування від похмілля включає в себе багато кумедних криків і подібних речей.
— Напевно, я навіть зміг би розповісти вам жарт, — обережно мовив О Боже.
— І ти не відчуваєш непозбувного прагнення вибігти на вулицю і запхати голову в бочку з водою? — запитав Ридикуль.
— Ем... ніби ні, — сказав О Боже. — А от від тостів я би не відмовився.
Декан зняв капелюх і витягнув із його верхівки тавмометр.
— Щось трапилося, — повідомив він. — Відбувся сильний сплеск магії.
— І ти навіть не відчув ніякої... гостроти? — запитав Ридикуль.
— Суміш взагалі була без смаку, — зізнався О Боже.
— Послухай, це ж очевидно, — сказала Сюзен. — Коли бог вина випиває, наслідки дістаються Сушняку, тож коли бог похмілля приймає ліки, ефект повертається тим же шляхом.
— Може, і так, — погодився Декан. — Зрештою, він — щось на зразок трубопроводу.
— Я завжди порівнював себе з трубою, — сказав О Боже.
— Ні-ні, вона точно має рацію, — сказав Ридикуль. — Бог вина п’є, а цей хлопець змушений терпіти всі наслідки. Таким чином, логічно, що коли наш друг приймає ліки від похмілля, побічні ефекти повинні вдарити пияка...
— Тут щойно була кришталева кулька, — сказав бог голосом, що раптово дзенькнув мстивістю. — Я хочу це побачити...
Склянка була величезна. Дуже велика й надзвичайно довга. Це був один із тих спеціальних коктейлів, кожен клейкий, украй міцний інгредієнт якого вливається дуже повільно, щоб вони нашарувалися один на одного. Такі напої, як правило, називають «Світлофор», «Помста веселки», а в закладах, де цінують правду, — «Привіт і бувай, мій любий мозку».
Крім того, у напої плавало кілька листків салату. На склянку кокетливо почепили шматочок лимона й ананаса, попередньо посипавши край цукром. З напою стирчало дві паперові парасольки, рожева й синя, — обидві з вишеньками на кінці.
Хтось постарався й вкинув туди кубики льоду у формі маленьких слоненят. Після того, як перетнули цю межу, надії уже не залишалося. З таким самим успіхом такий напій можна було пити в місці під назвою Кококобана.
Бог вина підняв склянку, дивлячись на неї з любов’ю. Він обожнював саме такі напої.
Звідкись долинали звуки румби. До нього тулилася парочка молоденьких дівчат. Непогана буде нічка. Хоча його нічка завжди була непогана.
— Усім щасливої Вепроночі! — сказав він, піднявши склянку.
— Хтось чув що-небудь? — додав згодом.
Поруч із ним хтось подув у паперовий свищик.
— Ну дійсно... звук, що стає все нижчим і нижчим...
Оскільки ніхто не звернув на нього уваги, він знизав плечима й штурхнув котрусь зі своїх приятельок по склянці.
— Ну що, ще по келишку, а тоді в мій улюблений клуб? — запитав він.
А тоді...
Чарівники відсахнулися, а один чи двоє скривилися.
Лише О Боже продовжував дивитися, немов приклеєний до скляної кульки. Його обличчя викривила злостива посмішка.
— Оце так виверження! — викрикнув він і вдарив кулаком повітря. — Так! Так! Такі Тепер усе нарешті навпаки! Ха! Ну і як тобі такі яблучка?
— Ну, не тільки яблучка, — виправив Декан.
— Схоже, що і багато інших речей, — сказав Ридикуль. — Здається, ми змінили причинно-наслідковий потік...
— Це назавжди? — з надією запитав О Боже.
— Сумніваюся. Врешті-решт ти — бог похмілля. Мабуть, усе повернеться на круги своя, коли ефект вичерпається.
— Тоді в мене, ймовірно, не так багато часу. Принесіть мені... дайте подумати... двадцять кухлів пива, чарку перцевої горілки й пляшку кавового лікеру! З парасолькою! Подивимося, як це сподобається йому, пану Ну-Що-Ж-Іще-По-Одній!
Сюзен схопила його за руку й потягнула до лавки.
— Я тебе протверезила не для того, щоб ти відразу напивався! — обурилася вона.
— Ні? — здивовано заморгав він.
— Я хотіла, щоб ти мені допоміг!
— Допоміг із чим?
— Ти сказав, що ніколи раніше не був людиною?
— Ну... — О Боже оглянув себе. — Так, — відказав він. — Ніколи.
— То ти ніколи ні в кого не втілювався? — перепитав Ридикуль.
— Це доволі особисте питання, вам не здається? — зауважив Завкаф неточних наук.
— Не пригадую... — задумався О Боже. — Так дивно. Я завжди страждав від головного болю... але не пригадую, щоб у мене була голова. Якось неправильно.
— То ти існував потенційно? — запитав Ридикуль.
— Як-як?
— А він таке міг? — здивувалася Сюзен.
Ридикуль замовк.
— Ой леле, — пробурмотів він. — Мабуть, у всьому винен я. Якось розмовляв із молодим Впертонзом про випивку, похмілля, і...
— І ви просто так створили його? — запитав Декан. — Не можу в це повірити, Маструме. Ха! З повітря? То що, ми всі на таке здатні? Ніхто не хоче придумати нового ельфа?
— Наприклад, Фейку Волоссявипадайку — сказав Викладач новітніх рун.
Решта чарівників засміялася.
— У мене не випадає волосся! — гаркнув Декан. — Воно просто дуже тонко розріджене.
— Ага, частина на голові, а частина на гребінці, — підтакнув Викладач новітніх рун.
— Не варто соромитися лисини, — спокійно сказав Ридикуль. — До речі, знаєте, що кажуть про лисих, Декане?
— Ага, вигукують: «Ви тільки погляньте, він ж лисий!» — скрикнув Викладач новітніх рун. Останнім часом Декан його нервував.
— Востаннє повторюю, — крикнув Декан, — я не...
І раптом замовк.
Звідкись залунало дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.
— Цікаво, звідки цей звук? — поцікавився Ридикуль.
— Ем... — почав Декан. — У мене... щось на голові?
Інші чарівники придивилися.
Щось під його капелюхом рухалося.
Він дуже обережно простягнув руку й зняв капелюха.
У нього на голові сидів крихітний Гномик, стискаючи в кожній руці по жмутку волосся. Від яскравого світла він винувато моргав.
— Якісь проблеми? — поцікавився він.
— Зніміть його з мене! — скрикнув Декан.
Чарівники завагалися. Усі вони десь чули про теорію, що крихітні істоти могли переносити хвороби, і хоча цей ґном був більшим за подібних створінь, ніхто не хотів підчепити захворювання Розширення Скальпу.
Сюзен схопила його.
— Ти — Фейка Волоссявипадайка? — запитала вона.
— Очевидно, — промовила ґномка, звиваючись у її руці.
Декан із відчаєм провів руками по своєму волоссю.
— Що ти робила з моїм волоссям? — запитав він.
— Ну, певну частину, думаю, збиралася почепити на гребінець, — сказала ґномка, — а іноді я тчу з нього маленькі килимки й затикаю ними ванну.
— Що значить «думаю»? — перепитав Ридикуль.
— Хвилиночку, — сказала Сюзен. Вона повернулася до О Боже. — А де саме був ти, перш ніж я знайшла тебе в снігу?
— Ну... цей... я думаю, всюди, — сказав О Боже. — Будь-де, де перед тим вживали алкогольні напої у нелюдських кількостях.
— Ага! — зрадів Ридикуль. — То ти був типу іманентною життєвою силою?
— Напевно, таке можливо, — погодився О Боже.
— А коли ми жартували про Фейку-Волоссявипадайку, то зосередилися на голові Декана, — сказав Ридикуль. — Ми помічали результат її діяльності вже кілька місяців, хоча, звичайно, були занадто ввічливі, щоб це прокоментувати.
— Ви вдихаєте у речі життя! — скрикнула Сюзен.
— І навіть таким як Ґоблін-Дай-Декану-Величезний-Мішок-Грошей? — запитав Декан, що з часом міркував навдивовижу швидко. Він із надією обернувся. — Ніхто не чує дзвіночків феї?