— Тобі часто дають величезні мішки грошей? — запитала Сюзен.
— Ну, не щодня, ні, — відповів Декан. — Але якщо...
— Тоді, мабуть, не існує окультної кімнати для Ґоблінів-Що-Дають-Величезні-Мішки-Грошей, — зауважила Сюзен.
— Я ж завжди дивувався, куди зникають мої шкарпетки? — весело сказав Скарбій. — Чому зникає лише одна? Коли я був хлопчиком, то завжди думав, що щось їх ховає...
Чарівники на певний час задумалися. А тоді всі почули його — тихенький дзвін творення чарів.
Архіректор драматично тицьнув угору.
— Бігом у пральню! — сказав він.
— Вона внизу, Ридикулю, — зауважив Декан.
— Бігом донизу, у пральню!
— І ви знаєте, що пані Герпесюк не подобається, якщо ми туди заходимо, — сказав Завкаф неточних наук.
— Хто тут Архіректор? — запитав Ридикуль. — Пані Герпесюк? Я так не думаю! А, може, я? Неймовірне відкриття!
— Так, але ж ви знаєте, яка вона буває, — сказав Завкаф.
— Ну та, згоден... — почав Ридикуль.
— Вона нібито поїхала до своєї сестри на свята, — сказав Скарбій.
— І ми в будь-якому разі не повинні слухатися наказів якоїсь там економки! — сказав Архіректор. — Бігом у пральню!
Чарівники збуджено покинули приміщення, залишивши Сюзен, О Боже, Ґнома Бородавку та Фейку Волоссявипадайку.
— Нагадай, хто всі ці люди, — попросив О Боже.
— Кілька найрозумніших людей на цілому Диску, — сказала Сюзен.
— І я точно тверезий?
— Розум не завжди дорівнює мудрості, — сказала Сюзен, — до того ж кажуть, що перша сходинка на шляху до мудрості — стати як немовля.
— Як думаєш, їм відомо, що існує і друга сходинка?
— Напевно, ні, — зітхнула Сюзен, — але іноді вони спотикаються об неї, коли бігають і кричать.
— Ясно, — О Боже озирнувся навколо. — Як думаєш, тут знайдеться щось безалкогольне? — сказав він.
Насправді ж шлях до мудрості починається з простісінького кроку.
Втім, люди помиляються, ігноруючи тисячі подальших кроків.
Вони роблять єдиний крок на шляху єдності з Всесвітом, та чомусь забувають зробити наступний логічний крок і прожити сімдесят років на горі, щоденно харчуючись лише рисом і тибетським чаєм. Доведено, що добрими намірами вимощена дорога в пекло, але, найімовірніше, лише перші її сходинки.
У таких ситуаціях Декан завжди відривався на повну. Він гнав між величезними стародавніми мідними баками, тицяючи своїм костуром по темних кутах і бурмочучи: «Хуть! Хуть!» собі під ніс.
— Чому він має з’явитися саме тут? — прошепотів Викладач новітніх рун.
— Це точка, в якій реальність особливо нестабільна, — сказав Ридикуль, піднімаючись навшпиньки, щоб зазирнути в бак для відбілювання білизни. — Уся чортівня опиняється тут. Ти б мусив це знати.
— Але чому саме зараз? — запитав Завкаф неточних наук.
— Мовчати! — прошипів Декан і стрибнув у наступний прохід, оборонно тримаючи костур поперед себе. — Ага! — скрикнув він, але одразу ж набув розчарованого вигляду.
— А наскільки великою має бути та істота, що цупить шкарпетки? — запитав Верховний верховик.
— Без поняття, — відказав Ридикуль. Він визирнув з-за купи дощок для прання. — Але якщо задуматися, за все життя я загубив тонну шкарпеток.
— І я, — сказав Викладач новітніх рун.
— То нам шукати в дуже маленьких місцях чи в дуже великих? — продовжив Верховний верховик голосом людини, чий мисленнєвий поїзд щойно заїхав у довгий темний тунель.
— Слушне питання, — погодився Ридикуль. — До речі, Декане, чому ви постійно згадуєте якісь хатки?
— Це «хуть», Маструме, — відказав Декан. — Це слово означає... це означає...
— Невеликий дерев’яний будиночок?— запропонував Ридикуль.
— Ну, в певних ситуаціях так, але іноді... треба просто повторювати «хуть».
— А те створіння... воно просто краде їх, чи поїдає? — запитав Верховний верховик.
— Друже, маєте рацію, — похвалив Ридикуль, відвернувшись від Декана. — Так, передайте всім: у жодному разі не бути схожими на шкарпетки, ясно?
— Але як це взагалі... — почав Декан і замовк.
Усі без винятку почули:
— ...грнф, грнф, грнф...
Це був доволі неприємний звук, що наводив на думки про невтамовний апетит.
— Пожирач шкарпеток, — простогнав Верховний верховик, заплющивши очі.
— Як думаєте, скільки в нього щупалець? — запитав Викладач новітніх рун. — Ну хоч приблизно?
— Звук такий, чималенький, — зауважив Скарбій.
— Можна заокруглити до найближчого десятка, — продовжував Викладач новітніх рун, поволі задкуючи.
— ...грнф, грнф, грнф...
— Воно, мабуть, зірве з нас шкарпетки, щойно побачить, — заголосив Верховний верховик.
— Ну принаймні п’ять чи шість щупалець, як ви гадаєте? — запитав Викладач новітніх рун.
— Мені здається, що звук лунає з однієї із пральних машин, — втрутився Декан.
Кожна із них була заввишки у два поверхи й зазвичай використовувалася лише тоді, коли населення Академії стрімко зростало під час навчального семестру. Величезний тупчак[17] приєднувався до пари великих вибілених дерев’яних весел у кожному котлі, які підігрівалися розташованими знизу пічками. При повному завантаженні пральних двигунів було потрібно принаймні пів дюжини людей, щоб завантажувати нову білизну, підтримувати вогонь і змащувати олією шарніри.
Якось Ридикуль бачив їх у роботі — це нагадало йому вкрай чисте гігієнічне пекло, місце, куди мило потрапляє після смерті.
Декан зупинився біля дверей котельні.
— Тут щось є, — прошепотів він. — Прислухайтеся!
— ...грнф...
— Воно замовкло! Воно знає, що ми тут! — прошипів він. — Усе ясно? Готові? Хуть!
— Ні! — скрикнув Викладач новітніх рун.
— Я зараз відчиню двері, а ви готуйтеся хапати його! Раз... два... три! Ого...
Сани летіли у сніжному небі.
— ПРАВДА Ж, ЗАГАЛОМ УСЕ ВІДБУЛОСЯ НЕ ТАК УЖЕ Й ПОГАНО?
— Так, пане, — відповів Альберт.
— ХОЧА ТОЙ ХЛОПЧИНА В КОЛЬЧУЗІ МЕНЕ ТРОХИ ЗБЕНТЕЖИВ.
— Я думаю, це був вартовий, пане.
— ДІЙСНО? НУ, ВІН ПІШОВ ЗАДОВОЛЕНИМ, І ЦЕ НАЙГОЛОВНІШЕ.
— Так, пане, — підтвердив Альберт, але з певним занепокоєнням.
Через свій осмотичний характер Смерть занадто швидко підхоплював нові ідеї. Звичайно, Альберт розумів, навіщо вони за все це взялися, але пан... дуже часто пану бракувало розумового обладнання, щоб розібрати, що істинне, а що ні...
— ЗДАЄТЬСЯ, І СМІХ ВДАЄТЬСЯ ВСЕ КРАЩЕ Й КРАЩЕ. ХО. ХО. ХО.
— Так, пане, дуже весело, — сказав Альберт. Він подивився на список. — Ну що, працюємо далі? Наступна адреса дуже близько, пане, тож, на вашому місці, я б не злітав дуже високо.
— ЧУДОВО. ХО. ХО. ХО.
— Тут написано: «Сара, маленька продавчиня сірників, двері біля тютюнового магазину „Наперсток“, провулок Обдирайлівка».
— І ЩО ВОНА ХОЧЕ ОТРИМАТИ НА ВЕПРОНІЧ? ХО. ХО. ХО.
— Не знаю. Ніколи не шле листи. До речі, пане, ось вам порада: не варто постійно повторювати «Хо-хо-хо». Подивимося... Тут написано... — читаючи, Альберт ворушив губами.
— ДУМАЮ, ЛЯЛЬКА ЗАВЖДИ ДОРЕЧНА. АБО ЯКАСЬ М’ЯКА ІГРАШКА. МІШОК КРАЩЕ ЗНАЄ. АЛЬБЕРТЕ, ЩО ТАМ У НАС?
Щось маленьке впало в його руку.
— Ось це, — сказав Альберт.
— О.
Якусь мить панувала жахлива тиша, поки обидва втупилися в часомір.
— Ви на все життя, а не тільки на Вепроніч, — зрештою вичавив Альберт. — Життя триває, пане. Образно кажучи.
— АЛЕ Ж ЦЕ ВЕПРОНІЧ.
— Знаєте, це дуже традиційний час для таких речей, — зауважив Альберт.
— Я ДУМАВ, ЦЕ ЧАС, КОЛИ ВСІ ПОВИННІ РАДІТИ.
— Ну, так, знаєте, одна з речей, від яких народ стає ще веселішим, — усвідомлення того, що комусь уже невесело, — сказав Альберт нейтральним тоном. — Таке життя, пане. Пане?