— Ґноми їдять щурів, — сказав менеджер. — А тролі їдять каміння. В Якдивноляндії існують народи, люди, які харчуються комахами, а на Противажному континенті їдять суп із пташиної слини. А наші черевики принаймні колись були коровою.
— А бруд? — похмуро поцікавився головний офіціант.
— Пригадуєш старе прислів’я, за яким людина повинна з’їсти пуд бруду, перш ніж померти?
— Так, але ж не весь зразу.
— Білле? — люб’язно звернувся менеджер, беручи в руки лопатку.
— Так, босе?
— Знімай ці кляті черевики, негайно!
Коли Сітка дістався до низу вежі, він тремтів, і не лише від зусиль. Він рушив далі, до дверей, але Середній Дейв встиг схопити його за руку.
— Відпусти мене! Він мене переслідує!
— Гляньте на його обличчя, — сказав Котяче Око. — Наче привида побачив!
— Так, але то був не привид, — пробурмотів Сітка. — А набагато гірше, ніж привид...
Середній Дейв дав йому ляпаса.
— Опануй себе! Озирнися! Ніхто тебе не переслідує! Так чи інакше, ми ще здатні поборотися!
З часом жах трішки розвіявся. Сітка озирнувся на сходи. Там нічого не було.
— Добре, — сказав Середній Дейв, спостерігаючи за його обличчям. — Тепер скажи... Що сталося?
Сітка опустив очі.
— Я думав, що мене переслідує шафа, — пробурмотів він. — Ну от, можете сміятися.
Вони не сміялися.
— Яка шафа? — запитав Котяче Око.
— Ой, коли я був маленьким... — Сітка незрозуміло замахав руками. — У нас була така велика шафа, ну ви знаєте. Дубова. У ній було... таке... на дверях було щось... типу... обличчя, — він подивився на такі самі дерев’яні обличчя своїх товаришів. — Тобто не справжнє обличчя, а... всякі такі... візерунки навколо замкової щілини, типу квіточки, листочки й таке інше, але якщо дивитися на нього в... правильний спосіб... складалося обличчя. І цю шафу поставили в мою кімнату, бо вона була дуже великою, і вночі... вночі... вночі...
Вони всі були дорослими — або принаймні прожили кілька десятиліть, що в певних суспільствах дорівнює поняттю дорослості. Але не часто побачиш обличчя, настільки спотворені жахом.
— Ну, вночі? — хрипло озвався Котяче Око.
— ...воно шепотіло — тихо, наче полівка в підземеллі, — озвався Сітка.
Вони перезирнулися.
— Що саме? — запитав Середній Дейв.
— Не знаю! Я завжди ховав голову під подушку! Так чи інакше, це просто дитячі спогади. Наш тато, зрештою, позбувся тієї шафи. Спалив, а я дивився.
Вони подумки здригнулися — як будь-яка людина, чий розум знову повертається до світла.
— Це як я і темрява, — сказав Котяче Око.
— Ой, не починай, — урвав його Середній Дейв. — У будь-якому разі, темряви ти не боїшся. Вона тебе прославила. Ми з тобою в стількох підвалах побували! Ти ж завдяки цьому отримав своє прізвисько. Бо бачиш, як кіт.
— Ну, так... треба ж було рано чи пізно цього позбутися, — сказав Котяче Око. — Коли виростаєш, то усвідомлюєш, що це просто тіні. Однак у нашому підвалі була зовсім інша темрява.
— О, то для дітей існує спеціальна темрява? — поцікавився Середній Дейв. — Не така, з якою ти стикаєшся зараз?
Сарказм не спрацював.
— Ні, — просто відповів Котяче Око. — Не така. У нашому підвалі була інша.
— Наша мама зазвичай лупцювала нас, якщо ми спускалися до підвалу, — сказав Середній Дейв. — Вона тримала там самогонний апарат.
— Так? — якось здалека поцікавився Котяче Око. — Ну, а наш тато лупцював мене, коли я намагався вийти. Усе, досить розмов.
Вони дійшли донизу.
Там не було нікого. І тіла теж.
— Він ж не міг вижити? — озвався Середній Дейв.
— Я бачив, як він пролітав, — сказав Котяче Око. — Шия не повинна так вигинатися...
Він зиркнув нагору.
— Хто це там рухається?
— А що з його шиєю? — тремким голосом запитав Сітка.
— Розділіться! — наказав Середній Дейв. — Кожен на інші сходи. Щоб вони не прошмигнули непоміченими!
— Хто вони? Що вони тут роблять?
— А що ми тут робимо? — почав Персик й озирнувся.
— Прийшли забрати наші гроші? Після всього того, що ми пережили з ним?
— Ага... — докинув Персик, тягнучись позаду. — Ем... ви чули цей звук?
— Який звук?
— Якесь клацання...?
— Ні.
— Ні.
— Ні. Напевно, тобі причулося.
Персик нещасно кивнув.
Він почав підійматися сходами, а його переслідували крихітні тіні, що пробігли каменем.
Сюзен збігла зі сходів і потягнула О Боже коридором із безліччю білих дверей.
— Думаю, вони нас побачили, — сказала вона. — І якщо вони — зубні феї, то це не назвеш розумним прикладом політики рівноправності...
Вона відчинила якісь двері.
У кімнаті не було вікон, але її чудово освітлювали самі стіни. Посередині розташовувалося щось схоже на вітрину з відкинутою кришкою. Підлога була завалена пошматованими картками. Сюзен простягнула руку, підняла одну з них і прочитала: „Томас Агу, 4 роки й майже три чверті, Краєзамкова 9, Сто Лат“. Записка була написана ретельно заокругленими літерами.
Вона вийшла в коридор й увійшла до іншої кімнати, де побачила подібну картину спустошення.
— Тепер ми знаємо, де раніше зберігали зуби, — сказала вона. — До того, як їх зібрали й знесли вниз.
— Навіщо?
Вона зітхнула.
— Це настільки старі чари, що вони вже практично перестали бути чарами, — сказала вона. — Якщо дістати чиюсь волосину, ніготь або зуб — ти зможеш керувати цією людиною.
— То та купа контролює мільйони дітей?
— Ага. І дехто з них уже став дорослим.
— І ти... ти можеш змусити їх думати й робити те, що забажаєш?
— Так, — кивнула Сюзен.
— І можна змусити їх відкрити гаманець тата й перевести вміст за певною адресою?
— Ну, про це я навіть не задумувалася, але, думаю, цілком...
— Або спуститися вниз, розбити всі пляшки в комоді для напоїв і пообіцяти в майбутньому не брати до рота ні краплини? — запитав О Боже з надією.
— Що ти верзеш?
— Добре тобі. Не доводиться щоранку вставати й дивитися, як усе твоє життя змивається в унітаз.
Середній Дейв із Котячим Оком пробігли коридором й зупинилися біля його розвилки.
— Ти підеш сюди, а я...
— Чому ми не можемо піти разом? — запитав Котяче Око.
— Що з вами таке? Минулого разу, у Квірмі, я на власні очі бачив, як ти прогриз горло двом сторожовим псам! Може, тебе ще за руцю взяти? Давай, перевіриш ті двері, а я — ось ці.
Середній Дейв пішов.
Котяче Око зазирнув в інший коридор.
У ньому не було дуже багато дверей. Та й особливо довгим його не назвеш. І, як колись казав Часначай, небезпеки тут немає — хіба що вони принесли її зі собою.
З-за дверей почулися голоси, і Котяче Око зітхнув із полегшенням. Із людьми він здатен впоратися.
Наблизившись до дверей, він почув якийсь звук й озирнувся.
Позаду коридором мчали тіні. Вони спускалися стінами і розтікалися стелею.
Зустрічаючись, тіні ставали все темнішими. І темнішими.
Тоді піднялися. І кинулися на нього.
— Що це було? — поцікавилася Сюзен.
— Хтось наче спробував закричати, — сказав Сушняк.
Сюзен прочинила двері.
Назовні нікого не було.
Однак щось таки рухалося. Вона побачила, як у куті стискається і зникає пляма пітьми, ще одна тінь ховається за рогом. А в центрі коридору стояла пара черевиків.
Черевиків вона не змогла пригадати.
Сюзен принюхалася. Повітря пахло щурами, вологою і цвіллю.
— Пора вибиратися звідси, — сказала вона.
— Як ми знайдемо Фіалку? Тут стільки кімнат...
— Не знаю. Я повинна була... відчути її, але не зуміла. Сюзен зиркнула за ріг коридору. Здалека було чутно крик якихось чоловіків.