— НІ. КАЖУТЬ, ЩО ТИ — МИСЛИТЕЛЬ. ЛОГІЧНО РОЗКРИЙ СУТЬ ВТРАТИ ЛЮДСЬКОЮ РАСОЮ ВІРИ В БАТЬКА ВЕПРА. ЧИ ЗІЙДЕ СОНЦЕ? ВІДПОВІДАЙ.
Минуло кілька хвилин. Колеса оберталися. Мурахи бігали. Миша пискнула. На пружинці спустився пісковий годинник. Якийсь час він безцільно підстрибував, а тоді смикнувся назад.
+++ Сонце Не Зійде +++, — написав Гекс.
— ПРАВИЛЬНО. ЯКИМ ЧИНОМ ЦЬОМУ МОЖНА ЗАПОБІГТИ? ВІДПОВІДАЙ.
+++ Нормальною Системною Вірою +++
— ЧУДОВО. МАЮ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ТЕБЕ, МАШИНО РОЗУМНА.
+++ Так. Готую Пам’ять Для Записів +++
— ЩО ЦЕ ТАКЕ?
+++ Людина Сказала Б: Чую Це У Своїх Кістках +++
— ДОБРЕ. СЛУХАЙ ІНСТРУКЦІЮ. ПОВІР У БАТЬКА ВЕПРА.
+++ Так +++
— ТИ ВІРИШ? ВІДПОВІДАЙ.
+++ Так +++
— ТИ... ВІРИШ? ВІДПОВІДАЙ.
+++ ТАК +++
У чудернацькому сполученні труб і трубочок, із яких складався Гекс, відбулася зміна. Велике колесо зі скрипом встало у нове положення. З-за стіни пролунав гул працьовитих бджіл.
— ДОБРЕ.
Смерть розвернувся, щоб іти геть, але коли Гекс почав несамовито шкрябати пером, зупинився.
Він повернувся і поглянув на літери, що з’явилися на папері.
+++ Любий Батьку Вепре, Принеси Мені +++
— О НІ. ТОБІ НЕ МОЖНА ПИСАТИ ЛИС... — Смерть зупинився і продовжив: — ХОЧА... МОЖЕ, ВСЕ-ТАКИ МОЖНА?
+++ Так. Маю Право +++
Смерть зачекав, поки перо не зупиниться, і взяв до рук аркуш.
— АЛЕ ТИ МАШИНА. У ПРЕДМЕТІВ НЕ ІСНУЄ БАЖАНЬ. ДВЕРНА РУЧКА НІЧОГО НЕ ХОЧЕ, ХОЧ І ЯВЛЯЄ СОБОЮ СКЛАДНИЙ МЕХАНІЗМ.
+++ Усі Речі Мають Певні Прагнення +++
— МАЄШ РАЦІЮ, — зауважив Смерть. Він задумався про крихітні червоні пелюстки в чорних глибинах і дочитав до кінця списку.
— ВПЕРШЕ ЧУЮ ПРО БІЛЬШІСТЬ ЦИХ ПРЕДМЕТІВ. ДУМАЮ, МІШОК ТЕЖ.
+++ Дуже Шкода +++
— АЛЕ МИ ДОКЛАДЕМО ВСІХ ЗУСИЛЬ, — сказав Смерть. — ЧЕСНО КАЖУЧИ, Я БУДУ РАДИЙ, КОЛИ ЦЯ НІЧ ДОБІЖИТЬ КІНЦЯ. ДАРУВАТИ — НАБАГАТО СКЛАДНІШЕ, НІЖ ОТРИМУВАТИ, — він запхав руку в мішок. — ПОДИВИМОСЯ... СКІЛЬКИ ТОБІ РОКІВ?
Поклавши руку на руків’я меча, Сюзен обережно піднялася сходами.
Зрозума Впертонза бентежило, що він, чарівник, очікував появи Батька Вепра. Дивовижно, як люди визначають свої ролі, заклацують наручники на своєму досвіді й раз у раз дивуються речам, що випадають на рулетці Всесвіту. «Ось я, — кажуть вони, — простий торговець рибою, змушений керувати велетенським авіалайнером, тому що королівське курча, якого наїлася вся команда, явно не пішло їм на користь. Хто би міг подумати?!» «А ось я, звичайна домогосподарка, яка вийшла лише для того, щоб покласти до банку дохід від продажу Асоціації гаражних розпродажів, утікаю з мільйоном викраденої готівки й привабливим чоловіком з Організації визволення обскубаних курчат. Дивовижно!» «А от і я, найзвичайнісінький хокеїст, раптово усвідомив, що я — Син Божий із п’ятьма сотнями відданих фанатиків у гарній затишній комуні в містечку Просвітлення, Південна Каліфорнія. Хто би міг подумати?»
«Ось я, — подумала Сюзен, — гувернантка з надзвичайно практичним розумом, яка здатна додавати числа знизу догори швидше, ніж більшість людей — згори донизу, видираюся на вершечок зубоподібної вежі, яка належить Зубній Феї, і озброєна мечем Смерті...
Знову все те саме! От хоч би місяць, лише один клятий місяць минув без якихось пригод!»
Згори долинули чиїсь голоси. Один із невідомих згадав про замок.
Вона вийшла на сходовий марш і перехилилася.
Схоже, що тут отаборилися якісь люди. Повсюди були розкидані коробки та спальні мішки. Двоє чоловіків сиділи на ящиках, спостерігаючи за третім, який вовтузився з дверима в одній із вигнутій стін. Один із них був справжнім велетнем, — таких Сюзен іще не бачила, — з тих товстунів, чий вигляд сповіщає: могутня маса під їхнім безформним одягом складається з м’язів, а зовсім не з жиру. А от інший...
— Привіт, — до її вуха долетів його веселий дзвінкий голос. — Як тебе звати?
Дівчина змусила себе повільно повернути голову.
Спершу вона побачила сіре блискуче око. А тоді жовто-біле, із крихітною точкою зіниці.
Власник очей мав приязне рожево-біле обличчя, обрамлене кучерявим волоссям. Насправді воно було досить привабливим, трохи хлоп’ячим, однак як глянути в його різні очі, що втупилися в неї, складалося враження, що їх вкрали в якоїсь іншої людини.
Дівчина повела рукою, але хлопець виявився швидшим і вихопив з її пояса меч разом із піхвами.
— Ох! Ах! — заголосив він, обертаючись і відхиляючись від Сюзен, що спробувала його схопити. — Ну-ну. Оце так. Біла кістяна ручка, абсолютно позбавлене смаку різьблення з черепів та кістки... Друга за вподобанням зброя Смерті, еге ж? Ой леле! Неначе сьогодні Вепроніч! То ти, я так розумію, Сюзен Стогелітська. Аристократичної крові. Мені слід було б вклонитися, — додав він і, пританцьовуючи, позадкував, — але боюся, тоді ти зробиш що-небудь жахливе...
Щось клацнуло, і з боку чарівника біля дверей долинув захоплений крик.
— Так! Ура! Лівою рукою з дерев’яною відмичкою! Як просто!
Він побачив, що навіть Сюзен витріщилася на нього, і нервово кашлянув.
— Цей, я щойно відімкнув п’ятий замок, пане Часначаю! Тепер то не проблема! Вони всього лише засновані на Окультній послідовності Вудлі! Будь-який дурень міг впоратися, якби її знав!
— Я її знаю, — сказав Часначай, не зводячи очей зі Сюзен.
— А...
Фактично не пролунало ні звуку, однак Сюзен майже почула, як чарівник подумки відрікся від щойно сказаного. Перед ним замаячив висновок: Часначай не витрачав ані хвилини на людей, яких він не потребував.
— ...але... з дуже... цікавими... тонкощами, — повільно промовив він. — Так. Дуже хитромудрими. Ну я, цей, поратимуся із шостим замком...
— Як ти дізнався, хто я така? — запитала Сюзен.
— О, дуже легко, — відповів Часначай. — Довідник Твурпа «Пери». Сімейний девіз — «Non temetis messor», або «Не бійся женця». Ми вивчали його на заняттях. Ха, старий Мерісет називав його «Путівник могилами». Звісно, окрім нього ніхто не сміявся. О, так, я про тебе знаю. Досить багато. Твій батько був дуже відомий. Занадто швидко пройшов довгий шлях. Що стосується твого дідуся... наприклад, цей девіз. І це називається хорошим смаком? Тобі, звісно, його боятися не варто. Чи таки варто?
Сюзен спробувала зникнути. Не вдалося. Вона відчувала себе до незручності тілесною.
— Не знаю, про що ти говориш, — відказала вона. — До речі, ти хто?
— Перепрошую. Мене звати Часначай. Джонатан Часначай. До ваших послуг.
Сюзен додала склади у своїй голові.
— Тобто... приблизно п’ята година дня? — запитала вона.
— Ні. Я ж сказав «Часу-не-чай», — заперечив Часначай. — І говорив дуже чітко. Будь ласка, не намагайся мене роздратувати і відвернути мою увагу. Мене можуть роздратувати лише важливі речі. Як успіхи, пане Сіднею? Якщо замки підпорядковуються лише Послідовності Вудлі, то номер шість повинен відкмикатися міддю і синьо-зеленим світлом. Якщо, звісно, у ньому немає якихось тонкощів...
— Гм... зараз спробую, пане Часначаю...
— Думаєш, дідусь намагатиметься тебе врятувати? Гадаєш, додумається? Бачиш, тепер у мене є його меч. Дивовижно...
Пролунало ще одне клацання.
— Шостий замок, пане Часначаю!
— Та невже?
— Ем... спробувати відімкнути сьомий?
— Ну, якщо тобі не важко. Ключем буде чисте біле світло, — сказав Часначай, досі не спускаючи очей зі Сюзен. — Але зараз, ймовірно, це не найважливіше. У будь-якому разі, дякую. Ти дуже мені допоміг.
— Е-е-е...
— Так, можеш іти.
Сюзен зауважила, що Сідней навіть не подумав забрати зі собою книжки та інструменти, але збіг сходами із надзвуковою швидкістю — наче боявся, що йому накажуть повернутися.
— То ти тут лише для цього? — запитала вона. — Для грабунку? Як звичайний злодюжка? — на ньому було вбрання найманця, а розлютити найманця — надзвичайно просто.