Стара жінка повернула голову й усміхнулася Сюзен.
— Привіт, люба.
Сюзен не пам’ятала бабусю. Мати її батька померла, коли дівчина була ще маленькою, а з боку матері... у неї не існувало бабусі. Але саме таку вона б хотіла мати.
Неприємна реалістична частина її мозку сказала, що такі бабусі навряд чи існували.
Сюзен здалося, що вона почула дитячий сміх. І ще раз. Десь далеко, майже поза межами чутності, бавилися діти. Цей приємний звук завжди її заспокоював.
Звісно, за умови, що ви не чули, про що вони розмовляють.
— Ні, — сказала Сюзен.
— Пробач, люба? — здивувалася старенька.
— Ти не Зубна Фея, — о ні, тут була навіть клаптикова ковдра.
— А хто ж іще, люба?
— Ого, бабусю, ну в тебе й зубища... Лишенько, навіть хустка є.
— Я не розумію, кохана...
— А от про крісло-гойдалку забули, — сказала Сюзен. — Крісло-гойдалка обов’язково повинно бути...
Позаду неї щось ляснуло, а тоді тихенько заскрипіло. Обертатися не було сенсу.
— Якщо я зараз побачу кошеня, що бавиться з клубочком, то це тобі так просто не минеться, — суворо сказала вона й узяла підсвічник, що стояв біля ліжка. Він здався Сюзен доволі важким.
— Не думаю, що ти справжня, — рівним голосом продовжила вона. — Це не місце для маленької старенької у хустині. Ти виникла з моєї голови. Так ти захищаєшся... Порпаєшся в людських головах, шукаючи найдієвіші засоби впливу...
Вона махнула підсвічником, і він пройшов крізь постать у ліжку.
— Бачиш? — запитала вона. — Ти несправжня.
— Я то справжня, люба, — заперечила старенька, міняючи контури. — А от підсвічник — ні.
Сюзен подивилася на змінену бабцю.
— Ні, — сказала дівчина. — Ти, звісно, страшна, але мене не лякаєш. І так теж ні, — бабця раз у раз змінювалася. — Ні, і мій батечко мене теж не лякає. О боги, фантазія вже вичерпалася? Павуки мені подобаються. Змій я не боюся. Собаки? Ні. Щури — чудові, я люблю щурів. Вибач, невже цього взагалі хтось боїться?
Вона схопила нове створіння, і цього разу воно не змінилося. Істота мала вигляд маленької зморшкуватої мавпочки, але з величезними глибокими очима під бровами, що нависали, неначе балкони. Вона мала рідку сіру шерсть. Створіння слабко завовтузилося в руках дівчини й захрипіло.
— Мене непросто злякати, — сказала Сюзен, — але напрочуд легко роздратувати.
Створіння безсило повисло.
— Я... я... — бурмотіло воно.
Сюзен його відпустила.
— Ти — бабай, правда? — запитала вона.
Створіння обвалилося безформною купою, коли дівчина відняла руку.
— Не бабай... а... Бабай, — бурмотіло воно.
— Що ти маєш на увазі? — запитала Сюзен.
— Верховний Бабай, — відказав той. І лише зараз вона зауважила, наскільки він худорлявий, наскільки вибілена сивиною його сіра шерсть, як шкіра обтягує кості...
— Перший Бабай?
— Я... Там були... Я пам’ятаю землю іншою. Лід. Багато періодів... льоду. А тоді... як там ви їх називаєте? — створіння захрипіло. — ...землі, великі землі... всі різні...
Сюзен присіла на ліжко.
— Ти маєш на увазі континенти?
— ...усі різні.
Чорні запалі очі зиркнули на неї, і раптом створіння піднялося, розмахуючи кістлявими руками.
— Я був темрявою в печері! Я був тінню в деревах! Ти чула про... прадавній крик? Людина кричала, побачивши... мене! Я був... — він скорчився і почав кашляти. — А тоді... з’явилося, знаєш, таке... світле та яскраве... блискавка, яку можна було носити з собою, гаряче крихітне сонечко, і темряви не стало, залишилися лише тіні, з’явилися сокири, сокири в лісі, а потім... а потім...
— Але ж залишилося достатньо бабаїв, — зауважила вона.
— Ховаються під ліжками! Чигають по шафах! Але... — він хапнув повітря, — якби ви бачили мене... у старі добрі часи... коли люди заглиблювалися в печери, щоб намалювати картини полювання... я ревів в їхніх головах... так, що в них аж шлунок випадав із дупи...
— Ну, старі вміння поступово перестають бути потрібними, — серйозно сказала Сюзен.
— ...інші прийшли набагато пізніше... Вони так і не дізналися, що таке первородний страх. Вони знали, — навіть шепочучи, бабаю вдавалося глузувати, — лише темні кути. А я був темрявою! Я був... першим! А потім я став не кращий за них... лякав покоївок, псував сметану, ховався в тіні наприкінці року... але якось, однієї ночі, я задумався: чому?..
Сюзен кивнула. У бабаїв не було особливого інтелекту. Усвідомлення екзистенційної невизначеності займало набагато більше часу в голові, де мозкові клітини настільки повільно рухалися від одного боку черепа до іншого. Але... У дідуся було схоже мислення. Ти постійно перебуваєш серед людей і перестаєш бути таким, яким вони тебе уявляють, прагнучи стати таким, як тобі хочеться. Парасольки та срібні гребінці...
— І ти подумав: у чому суть усього цього? — сказала вона.
— ...лякав дітей... підкрадався... а потім почав за ними спостерігати. У крижані часи дітей було не так і багато... лише великі люди, маленькі люди, але не діти... і... в їхніх головах був інший світ. Ось де опинилися старі добрі часи — в їхніх маленьких голівках. Старі добрі часи. Коли все було молодим.
— І тоді ти вирішив вилізти з-під ліжка...
— Я наглядав за ними... оберігав...
Сюзен зі всіх сил намагалася не здригнутися.
— А зуби?
— О, зубами не варто розкидатися, будь-хто, хто їх знайде, може спричинити багато біди. А мені завжди подобалися діти, я не хотів, щоби хтось їм зашкодив... — бурмотів він. — Я ніколи не хотів зробити їм боляче, просто дивився, охороняв зуби... і... і... іноді сидів тут і слухав їх.
Він продовжував бурмотіти. Сюзен слухала, збентежена й здивована водночас, не знаючи, пожаліти цю істоту, чи — і цей варіант здавався їй привабливішим — розчавити її ногою.
— ...і зуби... вони пам’ятають...
Створіння затремтіло.
— А гроші? — наполягала Сюзен. — Нечасто зустрінеш багатих бабаїв.
— ...гроші повсюди... зариті в норах... старі скарби... у спинках диванів... усе більше й більше... інвестиції... гроші за зуби, дуже важливо, частина магії, робить її безпечною, надійною, інакше це крадіжка... я позначав усі й зберігав у безпеці... а тоді я постарів, але знайшов людей, — бабай вишкірився, і на мить Сюзен стало шкода людей у тих стародавніх печерах. — Вони не ставили запитань, — бубоніло створіння. — Отримували гроші, виконували свою роботу й не ставили ніяких питань...
— Гроші були важливішими, — із розумінням кивнула Сюзен.
— ...а тоді прийшли вони... крадії...
Сюзен більше не могла терпіти. Старі боги змушені йти в ногу з часом...
— Ти маєш жахливий вигляд.
— Щиро дякую.
— Доволі хворий, маю на увазі.
— ...я вже старий... стільки людей, так багато зусиль...
Бабай застогнав.
— ...тут неможливо вмерти, — сказав він, задихаючись. — Залишається лише старіти, слухаючи сміх...
Сюзен кивнула. Це відчувалося в повітрі. Слова до неї не долинали, лише віддалене бурмотіння — ніби з протилежного кінця дуже довгого коридору.
— ...і це місце... воно виросло навколо мене...
— Дерева, — мовила Сюзен. — І небо. Усе з їхніх голів.
— ...помираю... діти... ти повинна...
Постать зникла.
Сюзен якийсь час сиділа, слухаючи гомін дітей удалині.
«Світи віри, — думала вона. — Майже як з устрицями. Усередину потрапляє якась гидота, а згодом навколо неї виростає перлина».
Вона встала й спустилася донизу.
Банджо десь знайшов мітлу та швабру. Коло спорожніло, і чоловік, проявивши дивовижну ініціативність, ретельно відмивав крейду.
— Банджо?
— Так, панно.