— Не відмовлюся, пане Верховику.
— Облиш, називай мене Горацієм. Може, принести чогось твоїй курочці?
— Боюся, вона кудись побігла, — сказала Фея Веселощів. — Ой лишенько, я... я... я, напевно, такий нецікавий співрозмовник... — вона шумно висякалася.
— Тут я з тобою абсолютно не погоджуюся! — скрикнув Верховний верховик. От би він хоч трошки прибрав у своїй кімнаті або принаймні зняв найбільш непристойні елементи білизни з опудала носорога.
— Усі були такі добрі, — сказала Фея Веселощів, витираючи хусточкою сльози з очей. — А хто той худий чоловік, який постійно корчив для мене смішні пики?
— Це був Скарбій. Чому б тобі не...
— Мені він здався дуже веселим.
— Це через пігулки з сушеної жаби, він їсть їх жменя за жменею, — зневажливо сповістив Верховний верховик. — Я кажу, чому б тобі не...
— Ой лишенько. Сподіваюся, вони не викликають звикання.
— Упевнений, що він не продовжував би їх поїдати, якби вони викликали звикання, — сказав Верховний верховик. — Але чому б тобі не випити ще один келишок, а тоді... тоді я можу показати тобі пам’ятний зал Архіректора Напихайла. Там така цікава стеля. Чесне слово!
— Дуже мило з твого боку, — мовила Фея Веселощів. — Думаєш, мене це підбадьорить?
— О так, однозначної — вигукнув Верховний верховик. — Безсумнівно! То я, цей, піду і... просто піду і... я... — він тицьнув кудись у напрямку гардеробної, переминаючись із ноги на ногу.— Я просто піду і, гм... піду... просто...
Він влетів у гардеробну й затраснув за собою двері. Очі нервово оглянули полиці і вішаки.
— Чиста мантія, — бурмотів він, — зачесати обличчя, помити шкарпетки, освіжити волосся, де, чорт забирай, цей лосьйон замість гоління...
По той бік дверей пролунав дивовижний звук — Фея Веселощів знову висякала носа. По цей бік — приглушений крик Верховного верховика, який через поспіх і поганий нюх помилково хлюпнув на обличчя скипидаром, яким переважно лікував ноги.
А десь нагорі маленький пухкий хлопчик із луком, стрілами й навдивовижу неаеродинамічними крилами безрезультатно стукався в зачинене вікно, на якому мороз вимальовував контури доволі привабливої аурієнтальної пані. Сусіднє вікно вже прикрашала крижана ваза із соняшниками.
Один зі столів у Великій залі вже встиг розвалитися. Один зі звичаїв свята полягав у тому, що, попри незліченну кількість змін страв, кожен чарівник міг насолоджуватися їжею з власною швидкістю, завдяки чому особливо повільні не затримували решту. Охочі могли отримати добавку, тож якщо ви особливо вподобали певний суп, то мали можливість годинами брати ще й ще, перш ніж приступити до рибних закусок.
— Як почуваєшся, старий? — поцікавився Декан, який сидів поруч зі Скарбієм. — Знову підсів на сушені пігулки з жаби?
— Я, ем, я, ем, ні, мені не настільки погано, — відповів Скарбій. — Звісно, це була... була справжня несподіванка, коли...
— Шкода, тому що ось твій подарунок на Вепроніч, — сказав Декан, вручаючи йому маленьку коробочку. У ній щось гриміло. — Можеш відкрити зараз, якщо бажаєш.
— О, ну, як приємно...
— Вона від мене, — сказав Декан.
— Яка гарна...
— Знаєш, я придбав це за власні гроші, — сказав Декан, помахавши ніжкою індички.
— Яка прекрасна обгортка...
— Між іншим, коштувала більше долара.
— Оце так...
Скарбій стягнув рештки обгорткового паперу.
— Це коробка для зберігання пігулок із сушеної жаби. На ній навіть є напис «Пігулки з сушеної жаби», бачиш?
Скарбій струснув коробочкою.
— Як мило, — слабко сказав він. — У ній вже є пігулки. Добре придумано. Вони мені знадобляться.
— Ага, — сказав Декан. — Я узяв їх із твого туалетного столика. Зрештою, і так довелося витратити цілий долар!
Скарбій із вдячністю кивнув і поклав маленьку коробку поруч із тарілкою. Цього вечора йому навіть дозволили користуватися ножем. Сьогодні йому дійсно дозволили з’їсти все, а не лише те, що доводиться шкребти дерев’яною ложкою.
У нервовому передчутті він зиркнув на найближче смажене порося і ретельно прилаштував серветку під підборіддя.
— Гм, пробачте, пане Впертонзе, — тремтячим голосом пробурмотів він. — Ви б не могли передати мені яблучний соус?
Просто перед Скарбієм прогримів звук, наче розірвалася цупка тканина, і щось з гуркотом приземлилося на смажене порося. Запечена картопля разом із підливою злетіли у повітря. Яблуко, що покоїлося в свинячому роті, примусово покинуло той рот й вдарило Скарбія прямо в лоб.
Моргнувши кілька разів і опустивши голову, він виявив, що збирається встромити свою виделку в чиюсь голову.
— Ха-ха-ха, — пробурмотів він, а його очі почали поволі скляніти.
Чарівники посунули вбік перекинуті страви й розбитий посуд.
— Він випав просто з повітря!
— Він що, найманець? Це ж не чергова студентська витівка?
— Чому в нього в руках руків’я меча?
— Він що, мертвий?
— Напевно!
— А я так і не скуштував цього лососевого мусу! Ви гляньте! Його нога в ньому! Розбризкав його повсюди! Ви свій будете доїдати?
Зрозум Впертонз пробився крізь натовп. Він знав, що може статися, коли його старші чарівники намагаються комусь допомогти. Вони були наче склянка води для потопельника.
— Йому потрібне повітря! — скрикнув він.
— Звідки нам знати, що воно йому потрібне? — здивувався Декан.
Зрозум приклав вухо до грудей юнака.
— Він не дихає!
— Дихальне заклинання, дихальне заклинання, — пробурмотів Завкаф неточних наук. — Гм... можливо, Прямий Респіратор Спольта? Я його десь тут записав...
Ридикуль простягнув руку через чарівників і витягнув чоловіка в чорній одежі за ногу. Тримаючи невідомого догори дриґом своєю величезною рукою, він сильно ударив його по спині.
Ридикуль зловив здивовані погляди чарівників.
— Робив таке на фермі, — пояснив він. — Рятував козенят.
— Слухай, але... — почав Декан, — я не...
Тіло видало якийсь звук — чи то вдавилося, чи то закашлялося.
— Друзі, звільніть трохи місця! — наказав Архіректор, одним помахом запасної руки очищаючи один зі столів.
— Гей, я так і не спробував це ескафе з креветок! — заволав Викладач новітніх рун.
— Я навіть не підозрював, що воно в нас є, — сказав Завкаф неточних наук. — Хтось, обійдуся без уточнення, Декане, засунув його за м’якопанцирних крабів, щоб усе дісталося тільки йому. Підло, просто мерзенно.
Часначай розплющив очі.
Про його невимовну витримку свідчило те, що він зумів пережити безпосередню близькість носа Ридикуля, який у цю мить заповнював Всесвіт, наче велика рожева планета.
— Пробачте, пробачте, — забурмотів Зрозум, схилившись над постраждалим зі своїм записником, — але це життєво необхідно для розвитку натурфілософії. Ви бачили яскраве світло? Там був світлий тунель? З вами намагалися заговорити якісь померлі родичі? Яке слово найкраще описує...
Ридикуль відтягнув його вбік.
— Що ти робиш, пане Впертонзе?
— Я обов’язково маю поговорити з ним, пане. Він пережив стан, близький до смерті!
— Ми всі його переживаємо. І він називається «життям», — лаконічно відказав Архіректор. — Налийте бідоласі випити й заберіть звідси цей клятий олівець.
— Гм... Це, мабуть, Невидна академія? — запитав Часначай. — А ви всі чарівники?
— А ти лежи, не ворушися, — сказав Ридикуль, але Часначай уже припіднявся на ліктях.
— У мене був меч, — пробурмотів він.
— О, він впав на підлогу, — сказав Декан, тягнучись до нього. — Але він має такий вигляд, ніби... Ой, це зробив я?
Чарівники дивилися, як від столу відвалюється великий кривий кусень. Щось зуміло прорізати все — дерево, тканину, тарілки, столові прилади, навіть їжу. Декан присягався, що від полум’я свічки, що опинилося на шляху невидимого леза, на мить теж лишилася лише половина, поки ґніт не усвідомив, що така поведінка вогню не личить.