— І більше нічого?
— ВСЕРЕДИНІ ТЕБЕ ПРИХОВАНО БАГАТО РЕСУРСІВ. ДО ТОГО Ж ТИ МАЄШ ОСВІТУ.
— Що?
— А Я ДОДАВ БЛИСКУЧІ ЗІРОЧКИ ТА ШУМ. ГАДАВ, ЩО ЦЕ БУДЕ ДОРЕЧНИМ.
— А якби я нічого не зробила?
— ДУМАЮ, Я БИ ЩОСЬ ВИГАДАВ. В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ.
— Це й була остання хвилина!
— ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ЧАС ДЛЯ ЩЕ ОДНІЄЇ ОСТАННЬОЇ ХВИЛИНИ.
— Дітям довелося це все побачити!
— І ЦЕ ПІШЛО ЇМ НА КОРИСТЬ. НЕЗАБАРОМ СВІТ ПОКАЖЕ ЇМ СПРАВЖНІХ ЧУДОВИСЬК. НЕХАЙ ПАМ’ЯТАЮТЬ, ЩО ЗАВЖДИ Є КОЧЕРГА.
— Але вони бачили, що він — людина...
— ГАДАЮ, ВОНИ ЧУДОВО ЗРОЗУМІЛИ, КИМ ВІН БУВ.
Смерть торкнувся Часначая ногою.
— ДОСИТЬ ВДАВАТИ З СЕБЕ МЕРТВОГО, ПАНЕ ЧАСУ-НЕ-ЧАЙ!
Привид найманця вистрибнув, мов чортик із табакерки, божевільно посміхаючись.
— Ви знаєте як правильно!
— ЗВІСНО.
Часначай почав зникати.
— Я ЗАБЕРУ ТІЛО, — сказав Смерть. — ЩОБ УНИКНУТИ НЕЗРУЧНИХ ЗАПИТАНЬ.
— Для чого він це все затіяв? — здивувалася Сюзен. — Заради грошей? Влади?
— ДЕЯКІ ЛЮДИ ГОТОВІ РОБИТИ ВСЕ ПРОСТО ТОМУ, ЩО ЦЕ ЗБІСА ЦІКАВО, — сказав Смерть. — АБО ЗАРАДИ СЛАВИ. АБО ТОМУ, ЩО ЦЕ ЗАБОРОНЕНО.
Смерть підняв труп і перекинув його через плече. Щось із гуркотом упало на камінну плиту. Він обернувся і не наважувався спитати.
— Е-Е... А ТИ СПРАВДІ ЗНАЛА, ЩО КОЧЕРГА ПРОЛЕТИТЬ КРІЗЬ МЕНЕ?
Сюзен усвідомила, що дрижить.
— Звичайно. У цій кімнаті вона має надзвичайну силу.
— І В ТЕБЕ ВЗАГАЛІ НЕ БУЛО СУМНІВІВ?
Сюзен замислилася, а потім усміхнулася.
— Я була доволі впевнена, — відповіла вона.
— А, — дідусь якийсь час споглядав її, і їй здалося, що вона побачила в його очах крихітну іскорку невпевненості. — ЗВІСНО, ЗВІСНО. СКАЖИ, А ТИ НЕ ДУМАЛА РОЗШИРИТИ МАСШТАБИ СВОГО ВЧИТЕЛЮВАННЯ?
— Поки не планувала.
Смерть повернувся в напрямку балкона, і, схоже, щось пригадав. Він понишпорив у своїй мантії.
— Я ЗРОБИВ ЦЕ ДЛЯ ТЕБЕ.
Вона простягнула руку й взяла квадратну вологу картонку. З неї стікала вода. Посередині було приклеєно кілька коричневих пір’їн.
— Дякую. Але... що це?
— АЛЬБЕРТ НАПОЛЯГАВ, ЩО НА НІЙ ПОВИНЕН БУТИ СНІГ, АЛЕ ВІН, СУДЯЧИ ЗІ ВСЬОГО, РОЗТАНУВ, — сказав Смерть. — ЦЕ НЕ ЩО ІНШЕ, ЯК ВЕПРОНІЧНА ЛИСТІВКА.
— Ой...
— НА НІЙ ЩЕ ПОВИННА БУЛА БУТИ МАЛИНІВКА, АЛЕ Я НЕ МІГ ЗМУСИТИ її ЗАЛИШИТИСЯ.
— Ах...
— ВОНА ЯВНО НЕ ХОТІЛА ДОЛУЧИТИСЯ ДО СВЯТА.
— Дійсно?..
— УЗАГАЛІ НЕ ПРОНИКЛАСЯ ДУХОМ ВЕПРОНОЧІ.
— О. Гм. Добре. Дідусю?
— ТАК?
— Чому? Навіщо ти все це робив?
Якусь хвилю він мовчки стояв, нібито подумки підбираючи правильні слова.
— ГАДАЮ, ЦЕ ЯКОСЬ ПОВ’ЯЗАНО З УРОЖАЄМ, — нарешті сказав він. — ТАК. ТОЧНО. І ТОМУ, ЩО ЛЮДИ НАСТІЛЬКИ ЦІКАВІ, ЩО ВИНАЙШЛИ ЗАНУДНІСТЬ. ДИВОВИЖНО.
— Ох.
— НУ ТОДІ... ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ.
— Ага. Щасливої Вепроночі.
Біля вікна Смерть знову призупинився.
— І НА ДОБРАНІЧ ДІТОЧКАМ... УСІМ І УСЮДИ.
Крук сів на колоду, вкриту сніжком. Його протезні груди з червоного паперу розірвалися і безцільно колихалися позаду нього.
— Навіть не додумався підкинути додому, — пробурмотів він. — Ви тільки подивіться! Скрізь сніг і померзла пустка. Я не пролечу й дюйма. Я можу вмерти від голоду, розумієш! Ха! Люди постійно бідкаються про переробку відходів, але варто спробувати трохи практичної екології, і вони... і... знати... про... це... не... хочуть. Ха! Упевнений, малинівку би підкинули додому. Звичайно!
— ПИСК, — співчутливо сказав Смерть Щурів і принюхався.
Крук спостерігав, як маленька постать у каптурі нишпорить у снігу.
— То я просто так замерзну на смерть? — похмуро запитав він. — Жалюгідний мішок із пір’я з маленькими лапками, що скорчилися від холоду. Мною навіть нікого не нагодуєш і, дозволь нагадати, що серед нашого виду голодна смерть — справжня ганьба...
З-під снігу проступили обриси чогось бруднувато-білого. Щур і далі шкрібся, і на світ з’явилося щось, схоже на вухо.
Крук аж витріщився на нього.
— Це ж вівця! — скрикнув він.
Смерть Щурів кивнув.
— Ціла вівця[27]!
— ПИСК.
— Ого! — скрикнув крук, стрибаючи вперед і божевільно вертячи очима. — Слухай, та вона ще тепла!
Смерть Щурів щасливо поплескав його по крилі.
— ПИСК-ИСК. ИСК-ПИСК...
— Дякую, і тобі теж.
Далеко-далеко звідси й дуже-дуже давно відчинилися двері одного магазину.
З майстерні позаду нього вистрибнув крихітний виробник іграшок і закляк, наче мертвий.
— У ВАС НА ВІТРИНІ СТОЇТЬ ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ ДЕРЕВ’ЯНИЙ КІНЬ-ГОЙДАЛКА, — сказав новий клієнт.
— А, так, так, так, — продавець нервово поправив свої квадратні окуляри. Він не чув дзвоника, і це його сильно занепокоїло. — Боюся лише, що не можу його вам продати. Це спеціальне замовлення лорда...
— НІ. ЙОГО КУПЛЮ Я.
— Не вийде, оскільки, розумієте...
— У ВАС Є ІНШІ ІГРАШКИ?
— Так, звичайно, але...
— ТОДІ Я БЕРУ КОНЯ. СКІЛЬКИ ТАМ МАВ ЗАПЛАТИТИ ВАШ ЛОРДИК?
— Ну, ми домовилися про дванадцять доларів, але...
— Я ЗАПЛАЧУ П’ЯТДЕСЯТ, — сказав клієнт.
Маленький крамар зупинив протест на півдорозі, бо в ньому прокинулася жадібність. «Інші іграшки дійсно є, — швидко подумав він. — А цей клієнт, — міркував продавець із дивовижною передбачливістю, — явно людина, яка не сприймає слова „ні“ й найчастіше навіть не переймається запитаннями. Лорд Селахій розізлиться, але його зараз тут немає. Натомість незнайомець тут як тут. І з’явився чортзна-як...»
— Ем... ну, за таких обставин... гм... вам його загорнути?
— НІ. ВІЗЬМУ ТАКИМ, ЯК Є. СПАСИБІ. Я ПОВЕРНУСЯ ТИМ САМИМ ШЛЯХОМ, ЯКЩО НЕ ЗАПЕРЕЧУЄТЕ.
— Ем... а як ви сюди потрапили? — запитав власник крамниці, знімаючи коня з вітрини.
— ЧЕРЕЗ СТІНУ. НАБАГАТО ЗРУЧНІШЕ, НІЖ ЧЕРЕЗ КАМІН, ЧИ НЕ ТАК?
Привид кинув невеликий дзвінкий мішечок на прилавок і з легкістю підняв коня. Власник магазину був не в стані триматися хоч за щось. Навіть вчорашня вечеря погрожувала його покинути.
Постать оглянула інші полиці.
— ВИ РОБИТЕ ПРЕЧУДОВІ ІГРАШКИ.
— Гм... дякую.
— ДО РЕЧІ, — докинув клієнт перед виходом. — ЗЗОВНІ ЯКИЙСЬ ХЛОПЧИНА ВЖЕ ПРИМЕРЗ НОСОМ ДО ВІТРИНИ. ТРОХИ ТЕПЛОЇ ВОДИ ЗРОБИТЬ ЧУДО.
Смерть вийшов назовні, де його вже чекав Хропунець, і прив’язав іграшкового коня за сідлом.
— АЛЬБЕРТ БУДЕ ДУЖЕ ЗАДОВОЛЕНИЙ. НЕ МОЖУ ДОЧЕКАТИСЯ, КОЛИ ПОБАЧУ ЙОГО ОБЛИЧЧЯ. ХО. ХО. ХО.
Коли вогні Вепроночі ковзнули вежами Невидної академії, Бібліотекар прослизнув у Велику залу, міцно стискаючи ступнями кілька нотних аркушів.
Коли вогні Вепроночі освітили вежі Невидної академії, Архіректор сів у крісло у своєму кабінеті, зітхнув і зняв черевики.
До біса довга видалася нічка. Відбулося чимало дивного. Наприклад, він уперше побачив, як розплакався Верховний верховик.
Ридикуль зиркнув на двері до нової ванної. Ну, зі зубними проблемами він розібрався і охоче освіжився би приємним теплим душем. А тоді, уже бадьорим і чистим, можна вирушати на органний концерт.
Він зняв капелюх, звідки вивалилася якась істота, легко подзвякуючи. Підлогою покотився невеличкий ґномик.
— О, ще один. А я гадав, що ми вас позбулися назавжди, — сказав Ридикуль. — А ти тут як тут.
Ґном нервово зиркнув на нього.
— Е-е... пригадуєте, щоразу, коли хтось з’являвся внаслідок чарів, лунав звук дзвоників? — запитав той, і вираз його обличчя сповіщав, що він зізнається в чомусь такому, за що обов’язково отримає ляпаса.
— Так?
Ґном підняв кілька крихітних дзвоників і нервово ними помахав. Вони видали дуже сумний дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.
27
Яка померла уві сні. Із природних причин. У поважному віці. Після того, як прожила довге й щасливе життя (за овечими стандартами). І вона, ймовірно, була б дуже рада дізнатися, що навіть після смерті змогла стати комусь у пригоді... —