— Прекрасно, правда? Це був я — Ґном Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.
— Забирайся звідси.
— Якщо забажаєте, я можу продемонструвати іскристі жалкі ефекти з пилком?
— Забирайся негайно!
— А як щодо «Дзвонів святого Парнокопитного»? — із відчаєм поцікавився ґном.— Дуже сезонна мелодія. Дуже приємна. Ну ж бо, підспівуй: «Дзвони [дзвін] святого [дзвін]...»
Ридикуль завдав влучного удару гумовою качечкою, і ґном поспішно змився через злив ванни. Із труб долинало все тихіше ехо прокльонів і випадкового подзвякування.
Зрештою, у цілковитій тиші Архіректор стягнув халат.
Коли Бібліотекар закінчив качати воду, резервуари органа вже тріщали по швах. Втішений, він пробрів до сидіння і з величезним задоволенням досліджував клавіші перед своїми очима.
Підхід Клятого Тупака Джонсона до музики нагадував його підхід до будь-якої іншої галузі, яку його геній попестив так само, як пізні заморозки — картопляне поле. Зробіть його голосним, казав він. Зробіть його широчезним. Всеохопним.
Таким чином Великий орган Невидної академії став єдиним у цілому світі, на якому можна було зіграти цілу симфонію для грози та розчавлених жаб.
Тепла вода каскадом стікала з гостроверхої купальної шапочки Маструма Ридикуля.
Пан Джонсон — однозначно, ненавмисне — спроектував ідеальну ванну кімнату — принаймні ідеальну для співу. Ехо та резонуючі труби згладжували будь-який крихітний недолік і нагороджували навіть найслабшого співака розкотистим темношкірим голосом.
Ридикуль заспівав:
— Як вийшов я якось да-да-да-да для того чи сього й узяв да-да-да-да, побачив я ді-і-івку гарненьку, — здається, так і було, — і я...
Труби органа гуділи від стримуваної енергії. Бібліотекар похрускував пальцями. Це тривало якийсь час. Потім він потягнув на себе регулятор тиску.
Гул перетворився на настійливий гуркіт.
Тоді він дуже обережно відпустив зчеплення.
Коли звуки органа дійшли до нього крізь стіну, Ридикуль перестав співати.
«Купальна музика? — подумав він. — Це саме те, що треба!»
Шкода, щоправда, що її приглушали всі ці ванні штукенції.
Саме в цю мить він зауважив невеличкий важіль із написом «Музичні труби».
Ридикуль не був людиною, яка довго задумувалася над тим, як діє якийсь перемикач. Набагато легший і швидший спосіб про це дізнатися — потягнути його, що він і зробив.
Однак, замість музики, яку він очікував почути, Ридикуль був нагороджений лиш кількома великими панелями, які мовчки ковзнули вбік, відкриваючи очам ряди мідних форсунків.
Бібліотекар відгородився від усього світу, мріючи на крилах музики. Його руки та ноги танцювали по клавішах, підбираючись до крещендо, яким закінчувалася перша частина «Катастрофічної сюїти» Буббла.
Одна нога вдарила важіль «Режим прискорення», а друга — клапан циліндра із закисом азоту.
Ридикуль постукав по форсунках.
Нічого не відбулося. Він оглянув пульт управління і усвідомив, що ще не пробував тягнути маленький латунний важіль із написом «Зв’язок з органом».
Тож він це зробив. Однак це не викликало у ванній потік приємного акомпанементу. Пролунав звичайний стукіт і віддалене булькання, яке все наростало й наростало.
Він здався і продовжив намилювати груди.
— Біг оленя, гра... чого? Що...
Пізніше того самого дня він знову забив ванну дошками, прибивши на дверях табличку з написом: «Не використовувати за жодних обставин. Це ВАЖЛИВО».
Однак, прибиваючи двері, Модо не до кінця забивав цвяхи, а залишав стирчати їхні голівки, за які б пізніше вхопилися його плоскогубці — коли йому б наказали їх висмикнути. Він ніколи не гадав і не скаржився, зате чудово розумів, як діє розум чарівників.
Мило вони так і не відшукали.
Зрозум та його товариші-студенти уважно спостерігали за Гексом.
— Знаєш, він ж не може просто так зупинятися, — сказав Адріан «Несамовитий Дронго» Редькосій.
— Мурахи встали й не ворушаться, — сказав Зрозум, зітхнувши. — Гаразд, поверни ту кляту штукенцію.
Адріан обережно помістив маленького пухнастого плюшевого ведмедика над клавіатурою Гекса. Усе відразу закружляло. Мурахи знову почали рух. Миша пискнула.
Вони пробували це вже втретє.
Зрозум знову перечитав єдине речення, написане Гексом.
+++ Мій! В-а-а-а-а! +++
— Сумніваюся, — похмуро сказав він, — що мені хочеться повідомити Архіректору, що ця машина перестає працювати, якщо ми забираємо її пухнастого плюшевого ведмедика. У такому світі мені жити не дуже хочеться.
— Е-е, — сказав Несамовитий Дронго, — ти завжди можеш, знаєш, сказати, що він працює лише з увімкненим ППВ.
— Ти думаєш, що це краще? — неохоче запитав Зрозум. Цей ведмедик навіть близько не нагадував свого живого родича.
— Ти питаєш, чи це краще, ніж «пухнастий плюшевий ведмедик»?
Зрозум кивнув.
— Краще, — погодився він.
З усіх подарунків, які він отримав від Батька Вепра, Гавейн найбільше вподобав скляну кульку.
Сюзен здивувалася: яку таку кульку?
На що він відповів: ну ту кульку, що я знайшов у каміні. Із нею я виграю всі ігри. Схоже, вона рухається якось інакше.
Почав падати свіженький ранковий сніг, а жебраки продовжували вештатися міськими вуличками, хаотично, часом повертаючись туди, звідки щойно прийшли.
Час від часу від когось з них долинала радісна відрижка. На всіх були паперові капелюшки — за винятком Старого Тхора Рона, який свого з’їв.
Із рук у руки кочувала жерстяна банка, повна суміші старих вин та спирту, а також чогось украденого із задвірків фабрики фарб, що на вулиці Федри.
— Гуска була пречудова, — сказав Качур, копирсаючись у зубах.
— Враховуючи качку на твоїй голові, дивно, що ти наважився її з’їсти, — зауважив Домовина Генрі, колупаючись у носі.
— Яку качку? — здивувався Качур.
— А що це таке жирне було? — поцікавився Арнольд Колобок.
— Це, мій любий друже, було «pâté de foie gras». Швидше за все, прямо з Ґеної. І нічо таке.
— Хіба це не від нього ти почав пердіти?
— О, ось і світ високої кухні, — радісно повідомив Качур.
Нарешті вони добрели до чорного входу свого улюбленого ресторану. Качур мрійливо глянув на двері, в його очах відображалися приємні спогади.
— Я вечеряв тут майже кожен день, — сказав він.
— А чому перестав? — поцікавився Домовина Генрі.
— Я... насправді не знаю, — пробурмотів Качур. — Боюся... сталося якесь затуманення. У ті дні я... гадаю, я був кимось іншим. Однак, — сказав він, поплескавши Арнольда по голові, — як кажуть, «краще їсти старі черевики з другом, ніж вола зі стайні з ворогом». Вперед, Роне.
Вони поставили Старого Тхора Рона перед задніми дверима й постукали в них. Коли офіціант відчинив їм, Старий Тхір Рон всміхнувся, демонструючи залишки своїх зубів і знаменитий сморід із рота, який його ніколи не покидав.
— Тисячолітня рука й креветко! — сказав він, торкаючись чола.
— Святкові вітання, — пояснив Качур.
Чоловік уже намірявся зачинити двері, але Арнольд Колобок був тут як тут і стрімко просунув черевик у щілину.[28]
— Ми подумали, що, може, вам хочеться, щоб ми зазирнули на обід й порадували ваших клієнтів веселою вепронічною пісенькою? — запитав Качур. Поруч із ним Домовина Генрі вибухнув одним зі своїх вулканічних нападів кашлю, який навіть звучав по-зеленому. — Звісно, безкоштовно.
— Це ж усе-таки Вепроніч, — сказав Арнольд.
Жебраки, недостойні навіть членства в Гільдії жебраків, жили досить добре — за власними низькими стандартами. Здебільшого все завдяки правильному застосуванню Принципу впевненості. Люди були готові віддати їм усе, що завгодно, щоб вони нарешті пішли.
За кілька хвилин вони рушили далі, штовхаючи щасливого Арнольда, що сидів в оточенні поспішно загорнутих пакунків.
28
Хоча ніг в Арнольда не було, на вулиці черевик нерідко ставав у пригоді, тому Домовина Генрі прикріпив один до кінця його жердини. Із такою зброєю він ставав смертоносним, і всі злодії в настільки скрутному становищі, що їм доводилося грабувати жебраків, отримували в чоло від чоловіка всього три фути зростом. —