Батькові окуляри
Батькові окуляри
Кожного разу сидячи на підвіконні своєї кімнати, я завжди дивлюся в одну й ту ж саму точку. Звичайно, я бачу й усе інше, на що відкривається вигляд з мого вікна, але погляд мій завжди прикутий до однієї будівлі на горизонті – закинутого маєтку генерала Базилевського. Я, як втім і усі у нашому Затишші, називаю цю старовинну віллу просто – «База». Хоч людей у нашому селищі й самих можна охарактеризувати як «повне Затишшя», але навколо цього місця завжди було багато галасу. «База» розташована так, що її видно майже з будь-якого кутка нашого села. Для усіх, хто живе у Затишші ця будівля все-рівно що портрет страшного родича на стіні – усі його бояться, проте й зняти портрет ніхто не може, бо впевненні у тому, що тоді цей родич точно буде являтися їм у снах. Краще най і далі буде на своєму місці – просто будемо кожного разу, проходячи повз нього, хреститися і промовляти «свят-свят-свят». Все точнісінько так, як із «Базою». Ця будівля усіх лякає, проте і знести її ніхто не може. На це є дві причини. Перша – маєток генерала Базилевського є архітектурною і історичною пам’яткою. Друга (моя улюблена) – «База» це місце, де виходять з ладу усі можливі електронні та механічні пристрої, і взагалі «там відбувається всяка чортівня», як кажуть наші із Затишшя.
В якому місці нашого села я б не знаходився, «База» притягує мій погляд наче величезний магніт. От і зараз тільки-но світає, а я, як зазвичай, сиджу на своєму підвіконні, і мої очі напрямлені до неї. Ну, нехай там усі інші і глянути бояться у сторону «Бази», тому навіть і мови не йде про те, аби побувати там. Але я…. чому я все ніяк не навідаюсь туди? Щодня я думаю про той маєток, і це питання завжди висить величезним кругляком у моїй голові. Кожного разу після того, як цей кам’яний тягар нависає наді мною, я опускаю очі вниз. Погляд завжди падає на мою руку, а точніше на компас, який я ношу на зап’ястку. Я відкриваю кришку компаса, і перечитую напис на ній «look around», що з англійської перекладається, як «роззирнись». Після цього я моментально згадую батька, адже цей компас колись належав йому. Тато був хоробрим мандрівником-дослідником. Його точно не налякало б таке місце як «База», а от я все ніяк не наважусь вирушити туди. Мені не вистачає батька, але мама стільки розповідає мені про нього, що у мене складається відчуття, ніби він завжди був поряд, і що я знаю його краще за всіх на усьому білому світі…. на усьому білому світі. Як раз я мабуть єдиний на цьому білому світі, хто наживо його так і не побачив. Звісно ж, що я не єдиний, але іноді прикро, що якісь індійці, що мешкають у лісах Амазонки, мого батька бачили в живу, а я – ні.
В Затишші мій тато – знаменитість – його називають або навіженим, або дурнем. «Як можна було вирушити у таке небезпечне місце, залишивши дружину і сина сиротами? Чим він думав?». У них у всіх одна думка.
Знаючи, що вже не повернеться, тато вислав свого компаса для, ще навіть ненародженого, мене.
- Самійле! Самійле! Семе….
Я чую клацання пальців прямо перед моїм носом. Мамі часто доводиться так робити, коли вона застає мене за тим, як я втупився у компас, або витріщився у сторону «Бази».
- О котрій ти взагалі встав, я гадала ти ще спиш.
Прийшовши до тями, я бачу, що на моєму письмовому столі стоїть торт, а запалені свічки розганяють вранішню напівтемряву кімнати. Мама продовжує говорити:
- Хотіла збудити тебе тортом, а ти вже сидиш тут. Хоча ти, мабуть, і не згадаєш про торт, коли нарешті отримаєш дещо від мене…. Ну, як від мене…. Ось – тримай.
Із задньої кишені штанів мама дістає конверта, і простягає його мені.
- Що це?, - питаю я.
- Відкривай…
Я трохи спантеличений, адже на конверті нічого не написано. Я обережно розриваю папір, заглядаю всередину конверта, і дістаю звідти два складені аркуші. Розгортаю спочатку більший. Це лист.
«Любий, Семе! Вітаю тебе із твоїм тринадцятим днем народження!...»
Тут я вже зрозумів, що цей лист саме від нього…від батька…. Я знав, чому саме зараз я отримую від нього першого листа. Я впевнений, він хотів зробити цей день особливим, адже саме у свої тринадцять років він вперше спробував себе у якості мандрівника. Йому тоді добряче влетіло за таємну поїздку до сусіднього міста, але це поклало початок усьому! Так, настільки добре я його знаю. Я продовжую читати:
«Сподіваюсь, мій компас на твоїй руці. Якщо так, то це означає, що я не помилився, і ти готовий до мого подарунка. Аби його отримати, ти маєш розгадати мою загадку.