Не прощаюся, татко»
Слів виявилося доволі мало як для першого листа за тринадцять років, але мені, насправді, не потрібно було більше. Чесно. Якби, тут було забагато зайвого, це вже був би не мій батько. Отримати від нього загадку – найкраще, що я міг би колись отримати на день народження. Справжня пригода від батька! Хіба може бути щось ліпше?
Я розгортаю менший папірець – це і є загадка. На ньому написано:
«Мої окуляри цікаві –
Життя у магнітній оправі.
Блакитне сяйво лоскоче?
Страху закрити маєш очі!
Пластмасове серце вийде з ладу,
Ліву на праву твою покладу.
Завжди до дальнього тягнись,
Он там де я, лиш………….»
Останнє слово пропущене. Скажу відверто – загадка доволі складна як на мене. І це не враховуючи останнього пропущеного слова і того факту, що батько окулярів зроду не носив. Але хіба я не син свого батька? Хіба я не розгадаю її? Проте школу сьогодні ніхто не відміняв. Ми з мамою швидко снідаємо, і я прямую до школи, тримаючи у руці батькову загадку. Два перші уроки я тільки те і робив, що думав над ребусом. Промовляючи у голові слова вірша знову і знову, я майже зовсім забувся, що знаходжусь у школі. Я вирішив перервати свої роздуми аж тоді, коли діло дійшло до кінця третього уроку. Саме у цей момент вчителька промовляє:
- На цей раз вашим домашнім завданням буде дещо цікаве.
Ну що цікавого можуть придумати у Затишші? Вчителька продовжує:
- Вам потрібно буде зробити детальний художній образ однієї із будівель, що знаходяться у нашому селі. У вас попереду вихідні, тож часу у вас вистачить.
Хто взагалі дає домашнє завдання на вихідні?! Дурня якась! Вчителька продовжує далі:
- Подумайте, і зараз по черзі назвете мені, обрані вами об’єкти.
Тут я майже повністю впав у відчай від такого завдання, і тому знову почав перечитувати татову загадку. Краєм вуха я чую відповіді однокласників:
- Я обираю церкву…
- Я – придорожній магазин…
- Я оберу свій будинок.
Нічого цікавого – «повне Затишшя». Я все перечитую татову загадку: «Блакитне сяйво лоскоче, страху закрити маєш очі». Тут я повертаю голову до вікна, і мій погляд падає на «Базу», яку як я казав, видно звідусіль. У цей момент черга відповідати доходить до мене. Вчителька гукає мене:
- Самійле…
Я продовжую дивитися у вікно, навіть не чуючи ані її, ані однокласників. І тут я ледве чутно, але все-таки вголос промовляю:
- «База»…
Я отямився від майже синхронного зойку класу. Вже через секунду почалося:
- Ти серйозно? Ти здурів обирати «Базу»?!
- Це ж небезпечно! Семе, подумай ще.
Я навіть нічого і не обирав. Це слово просто вирвалося ненароком із потоку моїх думок. А однокласники не замовкають:
- Та він просто хоче зникнути безвісти, як його навіжений татусь!
Класом проноситься хвиля сміху, і тут вже втручається вчителька, але дехто сміливо додає ще ось що:
- Заблукаєш! Навіть твій компас тобі не допоможе.
Я опускаю очі. Мій погляд знову падає на загадку, а саме на рядок: «пластмасове серце вийде з ладу…». Точно! Це ж саме те, що батько мав на увазі! Пластмасове серце – це і є мій компас, який, як і усі прилади, вийде з ладу на території «Бази». Я майже викрикую:
- Так! Я обираю «Базу»!
Вчителька записує мій вибір. Урок закінчується. Я складаю свої речі і лишаю клас, носом утнувшись у загадку. Як тільки я виходжу у коридор, Лев та Сергій, зі всієї дурі, притискають мене до стіни:
- Слухай сюди! Якщо твоя робота буде кращою, то тобі буде ой як непереливки!
- Та може у нього і духу не вистачить зайти туди, га? Не наважиться, ти глянь на нього.
Вони обоє заливаються сміхом. Один із них помічає, що я щось міцно стискаю у руці:
- А що воно таке? Дай-но сюди!
Він вириває у мене з руки аркуш із загадкою і продовжує:
- Та це ж схоже на ребус. Ну і до чого веде ця загадка? Відповідай!
Замружившись і стиснувши зуби, я мовчу.
- Це ми заберемо! Самі знайдемо твій скарб.