В руці вона тримає якусь фотокартку, проте мені вже байдуже все – моя лють на самого себе настільки переповнює мене, що перериваючи мамину фразу, я зриваюся на крик:
- Звідки батькові було знати, що я буду носити цього компаса саме на правій руці?!
- Що?
- Ось тут написано «ліву на праву твою покладу». Як він міг знати це?
Шокована мама, не встигає нічого відповісти, як я знову її перериваю:
- Звідки він міг знати, що я взагалі буду його носити? Га? Це все схоже на якусь вигадку! Як він міг ще тоді знати, що мене буде цікавити ця пустка? Звідки ця фраза «блакитне сяйво лоскоче»? Звідки він знав, що я буду цим цікавитись? Це все просто якась дурня! Дурна загадка! Просто набір безглуздих слів!
Мама чекала якийсь час, поки я заспокоюсь. Я утикаюсь носом у скло, а вона нарешті промовляє:
- Але ж ти любиш цей компас! Тобі цікаво весь час спостерігати за його стрілкою! Отже ви з батьком все-таки схожі. А що якби ти взагалі не виявив інтересу до компаса? Га? Тож може батько якимось чином знав не тільки це? Можливо все ж таки усе це не просто так? Як гадаєш, містере розумнику?
Вона завжди називає мене так, коли я піддаю сумнівам свої сили і відчуття. Мама тицяє мені фотокартку, з якою прийшла, і виходить з кімнати. Я знову один на один із роздумами. Батько теж був вірний своїм відчуттям, і куди це його завело останнього разу? На вірну смерть! Цього я ніколи не наважувався виказати мамі вголос…. Мабуть те ж саме «якесь відчуття» не давало мені цього зробити.
Цієї фотографії я ще не бачив. На ній тато разом із двома своїми напарниками. Вони стоять посеред чергових джунглів. Помічаю, що кришка компаса на фото відкрита. Я й собі відкриваю кришку компаса. В очі одразу ж впадає напис «look around». Дивлюся на фото, потім на свій компас, потім перечитую загадку: «завжди до дальнього тягнись, он там де я, лиш…..». Знову дивлюся на компас. Точно! Пропущене слово – це слово «роззирнись». Відповідь весь час була у мене під рукою, а точніше на ній! «Роззирнись». Але, хіба я не все детально дослідив на «Базі»? Неодмінно потрібно сходити туди ще раз, поки ще не стемніло. Одразу повідомляю мамі про свої наміри, беру фотокартку, загадку, і ми рушаємо на «Базу».
Прийшовши, я одразу почав оглядати все ще пильніше, але удвічі швидше. Я прошарудів увесь другий і перший поверхи, аж поки знову не опинився посеред тієї танцювальної зали. Стою на тому ж місці, такий же розчарований, як і першого разу. Дістаю з кишені загадку і фотографію. Знову усе перечитую. «Роззираюсь» навкруги, як написав батько. Проводжу очами по розбитим плитам підлоги і по величезному шматку ґрунту, що застеляє половину зали. Оглядаю яскраво-блакитні стіни, вицвілі місця від картин, лопату, яка висить тут, як непрохана. Вже майже без жодної надії дивлюся на фото батька. Аж тут якийсь комар, чи якась інша гидота кусає мене прямо у щиколотку. Я рефлекторно ляпаю по тому місцю, тим самим випускаючи фотокартку з рук. Розібравшись з комахою, нахиляюсь, аби підняти фотографію, і помічаю, що на її обороті щось написано. Беру її до рук і бачу напис «Лопаті від Таміра та Раві». Лопаті…. Точно! Прізвисько батька, яке безпосередньо було і його прізвищем. Це наше прізвище! Як я міг це упустити! «Он там де я, лиш роззирнись» – ось, що він мав на увазі. Я кидаю погляд на ту лопату, що прикріплена до стіни, дивлюся на ґрунт під ногами, і розумію, що треба робити. Хутко знявши лопату зі стіни, я копаю, що є сили, але обережно, аби не зачепити того, що в землі. Копаю-копаю і ще раз копаю, аж тут раз – лопата у щось упнулася. Ми з мамою розгрібаємо землю руками і дістаємо невеликий дерев’яний ящик. Лопата знову стає у нагоді, аби відкоркувати ящика. Справу майже зроблено, ось воно скрите під купою тирси. Я обережно розгрібаю дерев’яну стружку, і бачу щось ідеально квадратної форми, повністю чорного кольору. Обережно кладу його біля себе і знову занурюю руки у тирсу, аби знайти листа. Я знаходжу його. Відкриваю і читаю у голос, аби мама теж чула:
« Ну що ж, синку, ти впорався із моєю загадкою. Вітаю тебе, хоч ти, мабуть, і не розумієш, що то за чорна квадратна штука. Одразу відповім тобі – це дуже сильний природний магніт, який я знайшов у Азії. Він доволі коштовний, та це не є моїм головним подарунком. Я б назвав цей магніт лише підкріпленням мого наступного побажання. Бажаю тобі, Семе, аби ти завжди слухав своє серце, попри усі сумніви. Якщо тебе до чогось дуже сильно тягне, наче магнітом, це означає, що воно насправді твоє, чим би воно не було. Вір цьому відчуттю.