Із-за гаю знімалася хмара й летіла ясному лицареві назустріч. Хотіла прикрити його, ніби невод розпускали на небі.
— Хай що хоче буде, щоб не було, як є. Несила довше кривду терпіть.
— Несила, несила!
— Гетьмани визволювали нас від ляхів, а татар накликали.
— Татари загонами народ гонили у ясир.
— А Мазепа гадаєте що? Визволює Україну від москалів, а шведам продає.
— Лютрам-бузовірам.
— Не хочемо, не приймаємося!
— Послухай його маніхвестів, поможи побити царя, то він панів польських накличе на нас, закріпостить народ.
— Буде що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин.
— Церкви єзуїтам віддасть, у монастирях уніатів понасаджує, польські порядки на Україні заведе.
— Не хочемо того, не приймаємося.
— Краще під православного царя.
— Краще! Краще!
— До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай ідуть за голови наші.
Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Ні віку, ні розуму не шанували. Горлаї перед вели.
— Нассалися п'явки нашої крові, відривать пора.
— Пора, пора!..
— Перетрусити село, чи де Чечеля немає. За його нам від царя велика ласка буде.
— Він світлійшого князя Меншикова обидив, царського війська в Батурин не впустив, царських послів зневажив.
— А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втікає.
— Через нього тисячі народу пропало, на його невинно пролита кров паде, на погибіль йому!
— На погибіль Чечелеві! На погибіль старшинам!
— Видаймо Чечеля цареві. Відведім його до найближчого московського караулу.
— Відведім, відведім! — ревіла товпа.
Снігова хмара ясного лицаря тінями накривала.
Меркли блискучі бляхи на його широких грудях, снідею заходив шолом, меч іржою вкривався. Щедрою рукою розсипані троянди линяли й ниділи під чобітьми роз'юшених людей.
А з байраків, з болот, недобре ще примерзлих, підносилася брудна спідниця ночі. Вітер її піддирав, підносив і понад селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.
— Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин!
— І без них поживемо!
— На погибіль їм!
— На погибіль
Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав числечних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів.
— Дайте ж чоловікові слова! — казали. — Не шуміть! Криками далеко не зайдемо. Це тільки жиди криком городські мури валили, наш крик такої сили не має. Вкліз на колоду і став заспокоювати народ. Казав те, шо й сусідам на розмові у своїй хаті говорив, а саме, що не всі старшини лихі, що є й між ними люди з великими заслугами. Обороняв гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив...
— Дукам, серебреникам, а не нам.
— Не будь дуків, не було б що і взяти в руки.
— Ой, прибрали ви нас у свої загарбливі руки, так що й дихати важко.
— Та кінець панованню вашому, пани!
— Кінець нам, а ви гадаєте шо, безконечні? — питався хазяїн.
— Поки землі, поти нас, — відповідали. — А ви от що! — дмухали на долоню, показуючи, як старшини полетять на чотири вітри.
— Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад, — грозили.
— Поки зробите, послухайте правдивого слова.
— Не треба, не хочемо, не цікаві...
— Цитьте, хай говорить. Кажіть, дядьку, кажіть.
— Своїх людей на поталу ворогам давати не годиться.
— Треба!
— Не треба!
— Мус!
Поривалися на себе з кулаками. Насилу старші й жінки, що повибігали з хат, зупинили бійку.
— За зраду Бог вас каратиме, як покарав юду, що зрадив Христа.
— Гетьмана покарає, бо він теж ізрадив.
— Але не вас і не Україну.
— Україна — це ми.
— А ми — ні? — питалися докірливо старші. — А ми ж що?
— Ви струп на нашому тілі. П'явки, опирі, кровопийці!
Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум і погана лайка. Вже й до рукопашного бою доходило, бо годі було старим козакам і хазяїнам поважним стерпіти обиду від наймитів і всякого зайшлого народу, котрий, на їх гадку, як обідував, то з власної вини, бо гроша в кармані втримати не вмів. Що заробив, те й пропив.
Дійшло до того, що червоними півнями грозили, казали:
"Підіждіть, хай настане ніч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!"
— То я аж такого сорому дочекався, — нарікав сивий дідусь, з полинялими очима, що вже кудись далеко, ніби поза другий беріг, заглядали. — То вже в нас аж до такого дійшло! Не буде вам благословення Божого, ой, не буде, бо ви нічого пошанувати не вмієте, нічого святого у вас нема. Настали часи, що яйце від курки мудріше й діти батьків розуму вчити хочуть.