"Если кріпко тому не запобіжите, знайдете погубу цілому народу настоящую".
Тому-то король Карло і закликав усіх українців до боротьби за права і вольності, нівечені царями. Але що ж! Король і гетьман Мазепа були ген за Десною, а царські війська стояли більшими й меншими залогами по різних городах, як ось у Переяславі, Ніжині й Чернігові. До того Батурин упав, і разом із ним упав страх на людей малої віри й невеликого характеру.
До царської кватири у Погрібках і до Глухова, де мали відбутися вибори нового гетьмана, тягнули старшини, козаки, духовники світські й чернечі цілими валками, щоб заявляти свою непоколибиму вірність цареві, а гнів і ненависть для бувшого гетьмана Мазепи, за його нечуваний та невиданий злочин — за зраду його величества царя, того самого царя, котрого вони самі називали антихристом і котрому приписували вину за всі свої кривди й терпіння, за здирства невиносимі, за угніти всілякі, на які не раз перед гетьманом нарікали.
А тепер він, той самий цар-антихрист, заступник, покровитель, прямо ангел-хранитель України, живий архистратиг Михаїл, а гетьман Мазепа, котрий стільки величних церков побудував, школами і всякими приютами повсякчасно печалився, — ворог краю і народу, який не дбає про самостійність України, лиш хоче повернути її під владу польського панства, а віру святу подати у наругу. Прикро, соромно, страшно!
Полковник Чечель, їдучи на санях невідомими шляхами й бездоріжжями, роздумував над тим. Шнури й посторонки, котрими був прикріплений, в'їдалися в його руки й ноги, давили груди і спиняли віддих, рани пекли, змагався жар, спрага палила його. Але він терпів душею, ще більше, ніж тілом. На постоях підходили до нього його мучителі, гидкі, брудні, п'яні, щоб подивитися, чи живий він ще. І замість попустити шнури, замість подати йому води, насміхалися над його терпінням.
Поспішайся, Чечелику,
Чекає москаль,
Вже для тебе зготовлено
Осиковий паль.
Гу-у!
Чечель повертав голову на другий бік, примикав те одно видюще око і твердив водно: "Прости їм, Господи, бо не знають, що творять". У тих божеських словах він почував одиноку потіху, одиноку, останню розраду.
Сани підскакували на ровах і на грудді, не прикритій снігом, і кожух осувався з нього.
Віддихав свіжим воздухом і дивився кругом.
Бачив, як далекими шляхами мандрували козацькі прошаки до царських милостивих стіп.
"Летять круки на жир. Біжать вовки й шакали, зачувши трупа".
І Чечелеві здавалося, що він чує цей поганий сморід, яким несе від падла.
"Падло, політичне падло, от що ви таке!"
Пригадувалися часи, коли то князі й бояри наші їздили до темників татарських і до Сараю до ханів, кланялися, клеветали одні на других, впевняли в своїй вірності й любові непохитній, щоб випросити ярлик на городи й волості для себе. Подібно, як тепер.
Пригадувалися ворожнечі й каверзи галицьких боярів, як вони, щоб ослабити владу своїх власних, рідних князів, накладали з ворогами й накликали їх на свою державу, бо вище клали вони свої власні вигоди від державного добра.
Як і тепер...
Пригадалася безталанна Настася Чигрівна і мудрий князь Ярослав Осьмомисл, пригадався лицар-сліпець, князь Василько Теребовельський і багато-багато сумних, чорними красками мальованих картин, аж до Виговського, Дорошенка, Сомка, аж до гетьмана Мазепи...
Шнури чимраз глибше в'їдалися в тіло, і спрага чимраз дошкульніше пекла. Чорно, червоно робилося в очах, голову розпирали гадки.
Якщо муки його потрібні за спокутування отсих гріхів — Господи, хай діється воля твоя!
Сани зупинилися. Ватага збентежилася. Видно було, що щось несподіваного зайшло.
Чечель чув, як його мучителі, лишивши тільки двох людей при конях, самі подались у ярок. Звідтам долітали до нього їх вигуки і крики. Перечилися, сварилися, не могли дійти до згоди. Незабаром зрозумів, у чім діло.
Вони побачили здалеку, як надтягала армія московська, і не могли погодитися, як їм підходити до неї.
Одні казали, що гуртом, а другі, що краще вислати депутатів, бо хтозна, як до них поставляться москалі, чи не заберуть від них Чечеля і замість нагороди чи не поступлять з ними, як з бандитами. Тамті, що були за тим, щоб назустріч царській армії цілою ватагою іти, боялися, що як пішлють тільки делегатів, так тії заберуть гроші для себе, підуть з москалями, а їх оставлять дурнями у ярку. Ніяк не могли дійти до згоди.