— Не жалувати свічок, — приказує Войнаровський. — Світиться, як за цапову душу. Гетьман сумерків не любить.
— Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину, — додає батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, бар-чистий, як медвідь, з чорним грубим вусом, втілення сили й енергії.
Саля оживає. І світлом, і гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешіптуватися не любить.
— Має приїхати, хай їде. Побалакаємо з ним. Не бачили бублейника! — гукає сотник Покотило.
— Цитьте! Прислуга, — заспокоює його товариш з Максимового полку.
— Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати свої гадки? Досить того добра!
— Треба раз показати зуби! Хай знають наших.
— Хай буде сяк або так, а то ні се, ні те, ні третє, чортзна-що.
— Ні Україна, ні Москва, ні риба, ні рак. — Спльовує крізь зуби: — Тю!
— Таке життя і печеної цибулі не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нині проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то ще, чого доброго, своїх бити прикажуть, поки самогона лаву не покладуть та в нагороду за вірну службу півкопи тобі не всиплють. А тоді: убирайсь! Тут же не Гетьманщина, а губернії царські!.. Наскучило.
— Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дістати хоче.
— Відомо... Хоче...
Збилися в гурток і говорили тихіше.
— Цар обіцяє гетьмана командантом над усею кавалерією зробити.
— А гетьман?
— Не хоче. Кавалерія — то ще не армія. Краще йому останками свого війська заправляти, ніж вести цілу кавалерію царську.
— Авжеж.
— Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерійське командування — це тільки принада, щоб до руки прийшов, а тоді його: цуп! а тусь мені!.. І — запала клямка.
— Не пустимо гетьмана до царя.
— Хай лишається з нами.
— Як буде, так буде, постоїмо вкупі.
— Або постоїмо, або поляжемо, але разом, як під Термопілями спартанці.
У салю увійшов царський полковник Анненков, що в Батурині з московською залогою біля гетьмана стояв, ніби для більшої безпеки гетьмана, а на ділі, щоб за його рухами стежити.
Гетьман і за ним післав. Козацькі старшини не знали того, гадали, що Анненков. почувши про зібрання на Гончарівці, сам туди прибіг, і стали виявляти з того приводу своє невдоволення.
— І того чорт приніс. Ще його бракувало.
— Або ми, або він.
— Забагато два гриби в борщ. Орлик заспокоював старшин.
— Товариші! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свідка. І тому його з листом до Меншикова хоче післати. Лишіть!
Заспокоївши, підійшов до Анненкова. Цей стояв посередині салі, розклонюючись на всі боки й не знаючи, що з собою серед чужого зібрання робити.
— Пане полковнику, — сказав Орлик, — будь ласка, гетьман вас у своїм кабінеті дожидає.
Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився:
— Слава Богу, тепер ми самі свої.
— Ще є один чужий між нами — німець.
— Цей від своїх певніший.
— Сумно.
— Але правдиво, панове.
Крізь відчинені двері до сіней видно було, як Анненков з гетьманського кабінету вийшов і як Орлик випровадив на рундук. За хвилину гукнув візник: "Гей да. тройка", і на вулиці тоненьким голосом завищав колокольчик. Анненков з листом від гетьмана до Меншикова поїхав.
Тоді в сінях почувся лиск чобіт і бренькіт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали біля дверей сторожі гетьманської особи.
Гетьман іде!
Хто сидів, піднявся з місця. В салі зробилося тихо. Всіх очі повернулися на двері, з котрих вийшов Іван Степанович. Скорим і бадьорим кроком пройшов салю, вітаючи всіх ураз і кожного зокрема. Біля нікого довше не спинявся, не розпитував про здоровля його і родини, спішився.
— Панове товариство, — почав, стаючи біля стола. — Попрохав я вас, незважаючи на пізню годину і на бурю, бо маю важне діло до вас.
На хвилину замовк, ніби надумувався, що дальше казати. За той час, хто оподалік стояв, навшпиньках підходив ближче.
— Наближається важний момент.
Всі насторошили уши.
— Може, здійсниться те, чого я собі здавна бажав і чого, сподіюсь, хочете також і ви.
Над салею, мов ангел пролетів. Чути було, як скапували на долівку свічки.
— Може, нам Бог поможе, що виборемо собі волю.
— Дай-то Боже! — залунало кругом.
— Боротьба нелегка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам.
— Авжеж нікому, як не нам, — відповіли йому.
— Батурин — резиденція моя. Ворог недалеко стоїть.
Боюсь, чи оставить він його в спокою.