Усіми люблений диякон, що, відправивши службу Божу в своїй церкві, обходив вали й мури, не раз ставав, знімав очі вгору й молився:
— Да отніметься чаша сія от нас!
Аж 31 жовтня вранці варта на замкових мурах дала знак, що ворог надходить.
Заворушився город. Хто почував себе спосібним до бою, біг у замок.
Жінки несли харчі, напитки, старі діди, що вміли осмотрювати, і бабусі-знахорки, що знали зашіптувати рани, й собі шкандибали туди, де могла для них бути робота. Немічні й безсилі молилися в церквах:
— Да отніметься чаша сія.
Невеликий московський відділ наближався.
Вже й голим оком, і не з вежі, а з валів можна було почислити людей і коней. Небагато їх. Мабуть, передня сторожа, а може, знов тільки післанці для переговорів.
Так воно є, бо наперед висунулося трьох драгунів з білою хоругвою.
— Не стріляти! — гукав, оббігаючи мури, Чечель.
— Дожидати знаку! — приказував Кенігзен.
Тишина.
— Князь Дмитро Михайлович Голицин, — завважив хтось.
— Цей самий, що ми вже його раз не впустили.
— Лізе, як свиня в город. А бий же по рилі!
— Не смій стрілять! — гасив цей запал полковник Чечель.
— Чекай знаку! — приказував Кенігзен. Голицин під вали не під'їхав. Післав своїх парламентаріїв.
— Пустіть нас у город! — кричали вони до козаків.
— У город не можемо нікого впустити, гетьман не велів. І не впустимо, ми вже вам раз це казали.
— Лист від його величества царя веземо.
— А щоб ти пропав разом з отсим листом.
— Нехай цар пише до свого батька, чорта хвостатого, а не до нас.
— Ти, небоже, мабуть, адресу поміняв, замість до пекла, до Батурина привіз.
— Та що з ним балакати, москаль! Стріляй! Це всякому зрозуміла мова.
— Не важся — біла хоругов!
— Так що? Закрасім її начервоно.
Командант насилу здержував козаків.
— До кого лист? — питає.
— До сердюцького полковника Чечеля, — відповідає москаль.
— Давай його сюда!
— Кого? Лист чи москаля?
— Лист.
— Не треба нам його листа. Не бажаємо знати, що пише цар. Знаємо, знаємо його зміст: піддайтесь, а помилую вас.
— Не віримо цареві, він не раз слово ломив. Чого стоїш?
Стріляй!
Чечель сердиться.
— Не вам тут приказувати, а мені, на мене гетьман команду здав. Лист треба приняти й прочитати. Так не може бути!
Спустили з валів драбину, під'їхав царський післанець і на кінці списа подав козакам лист, який доручено Чечелеві.
Цар сповіщав команданта города Батурина, що гетьман зрадив царя і Україну, злигавшися зі шведами і з поляками на шкоду робучого народу і на затрату святої православної церкви. Супроти того радив, щоб Чечель впустив у замок один полк царської піхоти, а то для більшої безпеки. Заспокоював батуринців, щоб не боялися шведів, бо скоро він сам, цар, у власній своїй особі до Батурина приїде. Лист був написаний так, нібито цар ніякого сумніву в вірності батуринців і в прихильності Чечеля до себе не має і нібито йому дуже на добрі й на безпеці Батурина залежить.
Чечель, прочитавши письмо, задумався. Неважко було догадатися, що могло воно мати тільки два завдання: або спробувати востаннє переломити вірність батуринських борців для гетьмана і перетягнути їх на свій бік, або прямо піддурити їх, щоб дістати на замок, захопить його в свої руки і тяжко покарати козаків і міщан за їх дотеперішній непослух і за вороже відношення.
І те, і друге було Чечелеві не по душі. Він хотів додержати присяги на вірність гетьманові, але ж і долі Батурина не хотів брати на свою совість.
Тому-то й попрохав Голицинових людей підіждати, а сам скликав своїх старшин і визначних батуринців на раду.
Двічі прочитав їм царське письмо.
— Хитрощі! — крикнув Кенігзен. — Timeo Danaos et dona ferentes [2]. Рішучо противлюся, щоб впускати московський полк. Хочу додержати вірності мойому регіментареві, на те я офіцер. Офіцерське слово — річ свята.
— Один полк, — завважив Левон Герцик, — для нас не страшний. Нас більше тут.
— Хоч би ми тільки одну сотню впустили, так, значиться, ворог у твердиню увійшов.
— Можна розоружити.
— Щоб мати ворога не лиш перед собою, але і всередині? Тоді пильнуй не тільки мурів і валів, але й того полку. Не впускаймо.