— Добрий посол, — сказав по хвилині надуми, — добрий посол вертає туди, звідки його післали. Яку ж відповідь маю занести князеві?
— Таку, як чув, а саме, що воріт Батурина тне відчинимо і царські війська не впустимо, бо гетьман не велів.
— З тим ви мене й відпускаєте, пане полковнику?
— З нічим другим відпустити не можу. Козацька честь і совість християнська не дозволяють.
— Так тоді гаразд. Піду. А жаль, і вас, і города того.
— Себе жалуй, не нас, — загуло кругом. — Для нас краща смерть, ніж подле життя.
— Юдами не будемо. Досить їх і без нас на Україні.
Жаркович мовчав, боявся дратувати козаків.
— А як же мені вертатися? — спитав по хвилині.
— Так як прийшов, — відповів Чечель.
— На линві?
— Еге ж...
— А як не хочеш на линві, — докинув Гамалія, — то Кенігзен може тобою набити гармату, полетиш прямо в обійми світлійшого.
Жаркович нічого не відповів.
— Прощайте!
— До побачення на страшному суді!
— На суді історії, — додав Кенігзен. Чечель плеснув у долоні. Увійшов чура.
— Зав'язати сотникові очі й вивести за город.
Коли за ним зачинилися двері, Кенігзен сказав:
— Стерпіти не можу таких людей. Стервом від них заносить. Поки їх, поти й України нема.
— Але буде! — потішив його Чечель. — Покажім, що буде. На мури, панове, на вали! Кождий свого діла пильнуй. Поки Батурина, поти й нас. Згинемо, а не здамо його.
Мали розходитися, як у кватиру увійшла Мотря.
Невиспані ночі, кілька днів гарячкової праці і тривожне дожидання витиснули сліди на її прегарному обличчю. Очі зробилися ще більші, уста паленіли, здавалося, ціла вона горить якимсь великим бажанням.
Поклонилися Кочубеєвій доньці з пошаною, якої навіть її батькові не давали.
— Пане полковнику, — сказала, звертаючись до Чечеля. — Мій чура помер від ран, які завдав йому Іван Ніс. Згинув, обороняючи не лиш мене, але й Батурина, бо не з добрими намірами носився Ніс.
— Вічная пам'ять молодому козакові, — відповів Чечель. — Жаль, що Господь не дав йому зажити більшої слави.
— Хочу поховати його з почестями козацькими.
Чечель притакнув головою.
— Заслужив собі на це.
— Чи дозволите пальбою попрощати його?
Чечель звернувся до батуринського сотника.
— Вибери десяток козаків, щоб відвели домовину хлопця і щоб тричі стрілили з самопалів, як спускатимуть тіло до гробу.
— Спасибі, пане полковнику, — дякувала Мотря, — покійний нічого так не бажав, як козацької слави.
— Хлопчики бажають її, а мужчини такі, як отсей Жаркович?.. — і Кенігзен з погордою сплюнув.
ПО ОБОХ БОКАХ СЕЙМУ
Коли в московському таборі почули сальви, що тричі залунали над батуринським кладбищем, віддаючи честь вірному й хороброму чурі, табор затривожився. Москалі гадали, що обложенці починають пальбу на тії відділи, що посувалися понад Сейм, окружаючи Батурин.
Царські полковники почали рештувати свої полки — артилерія підкочувала гармати, офіцери з приказами вожда скакали на баских конях, гаркали бубни і сурміли труби.
Обложенці щолиш тепер побачили всю ворожу силу, кінну, піхотну й гарматну, куди більшу, ніж осталося всіх людей у Батурині. Якщо затаїться гетьман зі шведами, то ледви чи можна буде відбити тую навалу.
Город не був ще окружений з усіх боків. Поки москалі не перейшли Сейму, можна ще вийти з нього і пробувати щастя у чистому полі.
— В кого нема відваги, — казав Чечель, — хай іде, такий народ тільки ослаблює витривалість і відпорність твердині. Краще хай буде менше, а завзятих, ніж багато, а страхополохів.
Почувши згоду вожда, деякі міщанські родини зі своїм небагатим добром висувалися з городу і подавались в напрямі Борзни й Конотопу. Залишалися багатіші, котрим жаль було маєтків, і ті, що не могли кинути городу із-за дрібних дітей, через недугу, або тому, що уряд не пускав. Крамарі і торговці зачинювали крами й магазини і крам ховали в погреби й тайники або зносили на замок, щоб зберегти його на всякий припадок.
Щолиш тепер, коли ворожа армія стала рештуватися і ставати в боєвім порядку, город ніби зрозумів усю вагу моменту. Міщанин чув, що приходить кінець його звичайному життю і що зі спокійного громадянина треба йому перекинутися в боєву людину.
Перехід для всякого важкий і не всякому бажаний і любий.