35. Бавдоліно проти білих гунів
План ретельно укладався протягом багатьох місяців й опрацьовувався в найменших подробицях. Якщо Поет, муштруючи військо, показав себе добрим капітаном, то у Бавдоліна виявився хист стратега. Відразу на краю міста підносився найвищий з тих пагорбів, подібних на купи збитих вершків, які вони бачили, коли під'їздили до міста. Зверху можна було охопити поглядом цілу рівнину, аж до гір з одного боку і аж поза край папоротевих полів з другого. Звідти Бавдоліно з Поетом мали керувати переміщеннями своїх воїнів. Поруч з ними мав бути відбірний загін одноногів, навчений Ґаваґаєм, який дасть змогу забезпечити надзвичайно швидкий зв'язок з різними підрозділами.
Понції розсіються по різних точках рівнини, готові вловити своїми надзвичайно чутливими живчиками на животах найменші переміщення ворога, повідомляючи про них, як домовлено, димовими знаками.
На передовій лінії, майже на крайній межі папоротевої рівнини, чекатимуть одноноги під орудою Порчеллі, готові вигулькнути раптом перед загарбниками зі своїми фістулами й отруєними дротиками. Після того, як перший цей удар порушить ворожі шереги, за одноногами з'являться гіганти під проводом Алерама Скаккабароцці, званого Чулою, завдаючи нищівних ударів по їхніх конях. Але, наказував Поет, поки вони не одержать наказу вступити в бій, мусять рухатися на карачках.
Якщо частина ворогів подолає заслону гігантів, з протилежних боків рівнини мають вступити в бій гурт пігмеїв під орудою Бойді з одного боку і блемїї на чолі з Куттікою з другого. Хмара стріл, випущених пігмеями, має відігнати гунів у протилежному напрямі, вони підуть просто на блеміїв, а ті прослизнуть під їхніх коней, ще заки напасники помітять їх поміж трав.
Проте кожен з них не повинен занадто ризикувати. Вони мають завдати серйозних втрат ворогові, максимально обмеживши власні. Бо справдешнім козирем у стратегії були нубійці, які мали чекати напоготові в центрі рівнини. Гуни, звісно, подолають перші перешкоди, але коли вони підійдуть до нубійців, їх буде вже менше, чимало з них будуть поранені, а коні їхні не зможуть швидко пересуватися поміж високих трав. Тут приготуються до бою войовничі циркумциліони, зі своїми смертоносними булавами і легендарною зневагою до небезпеки.
— Згода, куснути й тікати, — казав Бойді, — справжнім нездоланним бар'єром будуть відважні наші циркумциліони.
— А ви, — розпоряджався Поет, — коли гуни пройдуть, повинні відразу перешикувати своїх бійців і розташувати їх півколом завдовжки щонайменше півмилі. І коли вороги вдадуться до того свого дитячого способу і прикинуться, ніби тікають, щоб потім оточити переслідувачів, вони потраплять прямо вам у лапи, і ви тут же візьмете їх мертвою хваткою. Насамперед треба подбати про те, щоб жоден з них не вийшов живим. Якщо переможений ворог виживе, він раніше чи пізніше захоче помститися. А якщо ж якісь недобитки зуміють утекти від вас та від нубійців і наміряться дістатися до міста, тут будуть напоготові панотії, які накинуться на них зверху, а проти такої дивовижі жоден ворог не встоїть.
Стратегія була спланована так, щоб нічого не залишити на волю випадку. Вночі їхні шереги вишикувалися в центрі міста і при світлі перших зірок вирушили на рівнину. Перед кожним плем'ям ішов його власний священик, кожен своєю власною мовою співав «Отче наш», і такого величного співу не чули навіть у Римі під час найврочистіших процесій:
Останніми пройшли блемії, і Бавдоліно з Поетом дивувалися, чому так пізно. У кожного з них на спині, прив'язаний попід пахви, був каркас із тростин, увінчаний пташиною головою. Ардзруні гордо сказав, що то найновіший його винахід. Гуни побачать голову і цілитимуться в неї, а тим часом неушкоджені блемії за кілька секунд накинуться на них. Бавдоліно сказав, що ідея добра, але їм слід поквапитися, бо вони мають усього лиш кілька годин, щоб дістатися до своїх позицій. Схоже, що блеміїв не бентежило те, що тепер їм дісталися голови, вони навіть пишалися, немов одягли шоломи з плюмажем.
У супроводі Ардзруні Бавдоліно з Поетом піднялися на пагорб, з якого вони мали керувати баталією, і стали чекати сходу сонця. Вони послали Гаваґая на передову, щоб він відразу був готовий повідомляти їх про те, що діятиметься. Бравий одноніг побіг на своє місце в бою з вигуком «Хай живуть пресвяті Волхви, слава Пндапеціму!»
Перші промені сонця вже освітлювали гори на сході, коли дим від вогню, запаленого невсипущими понціями, повідомив, що на обрії ось-ось з'являться гуни.
І справді, вони насували широким фронтальним строєм, і здалеку здавалося, ніби вони не просуваються вперед, а хитаються й підстрибують, і це тривало проміжок часу, який усім здався надзвичайно довгим. Але вони таки рухалися вперед, і тим, хто спостерігав здалеку, видно було, як ноги їхніх коней поступово зникають у папоротях, аж поки вони не підійшли досить близько до схованих шерег перших одноногів, і можна було сподіватися, що невдовзі відважні ці створіння покажуться. Але час минав, гуни мчали полями, і стало зрозуміло, що діється там щось дивне.
Гунів було вже дуже добре видно, а одноноги далі не давали про себе знати, але тут, задовго до призначеного їм часу, вигулькнули гіганти; вони зависочіли своїм зростом над рослинністю, та замість того, щоб кинутися на ворога, шугнули поміж трав і зав'язали бійку, вочевидь, з одноногами. Бавдоліно з Поетом здалеку не могли добре розгледіти, що діється, але зуміли крок за кроком відтворити фази битви завдяки відважному Ґаваґаю, який блискавично метався між одним боком рівнини і другим. Річ у тім, що, коли сходить сонце, атавістичний інстинкт спонукає однонога простягнутись на землі і витягнути ногу над головою. Це й зробили воїни штурмового загону. Гіганти, хоч і не вельми бистрі розумом, зрозуміли, що щось іде не так, тому взялися підштовхувати їх, але, як це було їх єретичною звичкою, називали їх гівняними гомоусійцями та Арієвим лайном.
— Одноноги добрий і вірний, — розпачав Ґаваґай, приносячи ці новини, — вони відважний і не легкодухий, але ж вони не може витримати образ з уст єретика-сироїда, ти мусить це зрозуміти!
Одне слово, спершу розгорнулася швидка теологічна сутичка на словах, тоді вони кинулися битися врукопаш, і досить швидко гіганти здобули перемогу. Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, намагався вивести своїх одноногих вояків з цього нездорового конфлікту, але ті втратили світло розуму і відігнали його, вліпивши пару таких ляпасів, що він відлетів аж на десять метрів. Тому вони не помітили, як на них накинулись гуни, вирізуючи їх усіх до ноги. Падали одноноги і падали гіганти, хоч дехто з останніх намагався якось оборонитися, хапаючи одноногів за ногу і пробуючи використати їх як булаву, але все намарне. Порчеллі та Скаккабароцці кинулися в гущу сутички, кожен намагаючись підштовхнути свій загін, але їх тут же оточили гуни. Вони мужньо боронилися, вимахуючи мечами, але невдовзі їх пронизали сотні стріл.
Тепер видно було, як гуни, толочачи траву, насувають поміж жертв своєї масакри. Бойді та Куттіка по обидва боки рівнини ніяк не могли втямити, що діється, і довелося послати до них Ґавагая, щоб вони розпочали наступ блеміїв та пігмеїв з флангів раніше. І два загони з протилежних кінців напали на гунів, але у тих виникла знаменита ідея: авангард їхній переступив через упалі шереги одноногів та гігантів, а задні лави відійшли назад, і тоді пігмеї з одного боку і блемії з другого наскочили одні на одних. Пігмеї побачили пташині голови, що вигулькнули з трав, і, не відаючи про вигадку Ардзруні, зарепетували: «Журавлі, журавлі!», лаштуючись вступити в бій зі своїм тисячолітнім ворогом, геть забули про гунів і вкрили лави блеміїв хмарою стріл. Блемії стали оборонятися від пігмеїв і, подумавши, що це зрада, горлали: «Смерть єретику!» Пігмеї ж запідозрили у зраді блеміїв, вони почули, як їх звинувачують в єресі, і, вважаючи себе натомість єдиними носіями правдивої віри, зарепетували й собі: «Бий фантазіастів!» Гуни накинулись на цю чубанину й одного за одним кінчали своїх ворогів, поки ті завдавали ударів одні одним. Ґаваґай повідомив, що бачив, як Куттіка намагався сам-один зупинити ворогів. Тоді впав, здоланий, під копитами їхніх коней.
133
Кожен рядок — це початок молитви «Отче наш», написаний однією з штучних мов, розроблених в різні епохи: це спокіл (1904), воляпюк (1880), спелін (1886), карпорофілус (1734), «формозька» мова Джорджа Салманазара (1703) та «філософська мова» Джона Вілкінса (1668).