Ось у чому полягав його план: озброївшись, ми мали зненацька напасти на євнуха, який стеріг птахів рух, примусити його запрягти їх, як звикле, але так, щоб ремені, які підтримували вантаж, були прив'язані до поясів утікачів. Тоді він мав дати птахам наказ летіти до Царгорода. Ґаваґай розмовляв з євнухом і довідався, що той часто посилає птахів рух у те місто, до одного їхнього чоловіка, який мешкає на пагорбі поблизу Пери. І Бавдоліно, і Ґаваґай розуміли сарацинську мову, тому могли простежити, щоб євнух дав відповідний наказ. Прибувши до мети, птахи мали спуститися самі.
— Як це я не подумали про це раніше? — дивувався Ґаваґай, кумедно луплячи себе п'ястуками по голові.
— Гаразд, — сказав Бавдоліно, — але як ми полетимо з ланцюгами на ногах?
— Я знайде терпуг, — пообіцяв Ґаваґай.
Уночі Ґаваґай знайшов їхню зброю та сакви і приніс їх у кімнату, де вони спали. Мечі й кинджали заіржавіли, але по ночах вони чистили і шліфували їх, тручи об камені стін. Дістали вони й терпуг. Він був досить-таки кепський, і вони змарнували цілі тижні, щоб надпиляти кільце, яке охоплювало їм щиколотки. Врешті їм це вдалося, і під розколоте кільце вони протягли мотузку, прив'язану до ланцюга, тому здавалося, ніби вони ходять усе ще сковані. Коли придивитись ближче, обман можна було помітити, але вони сиділи там уже стільки років, що ніхто не звертав на них уваги, а песиголовці вважали їх уже домашніми тваринами.
Одного вечора вони дізналися, що наступного дня їх пошлють принести з кухні кілька мішків зіпсованого м'яса, яке мали згодувати птахам. Ґаваґай попередив їх, що саме на цю нагоду вони чекали.
Вранці вони пішли за мішками, вдаючи, ніби роблять це неохоче, а по дорозі до кліток зайшли до себе в кімнату і поховали між м'ясом зброю. Коли вони підійшли до кліток, там був уже Гаваґай, який розважав сторожа-євнуха, кумедно стрибаючи. Усе інше пішло гладко: вони розв'язали мішки, вийняли шість кинджалів і приклали їх усі разом до горлянки сторожа (Соломон дивився на них, немов його зовсім не обходило те, що діється), а Бавдоліно пояснив євнухові, що той має робити. Той відповів, що нема достатньо збруї, але коли Поет натякнув, що відріже йому вуха, євнух, якому вже й так забагато всього відрізали, погодився зробити те, що йому кажуть. Тож семеро птахів були споряджені так, щоб нести на собі сімох осіб — шістьох людей і одного однонога.
— Дайте мені найміцнішого, — сказав Поет, — адже ти, — звернувся він до євнуха, — на жаль, не можеш лишитися тут, бо заб'єш на сполох або ж гукнеш своїм птахам вертатися назад. До мого пояса приторочимо ще один ремінь, а до нього підвісимо тебе. Отже, птах мій має витримати вагу двох осіб.
Бавдоліно переклав, і євнух сказав, що радий буде супроводжувати своїх напасників на край світу, але тоді спитав, що буде з ним потім. Його заспокоїли: коли вони будуть уже в Царгороді, він зможе піти собі своєю дорогою.
— І поквапмося, — наказав Поет, — бо сморід у цій клітці нестерпний.
Та знадобилося ще біля години, щоб підготувати все, як належить. Кожен добряче прив'язав себе до свого птаха, а Поет прикріпив до свого пояса ремінь, призначений для євнуха. Єдиним, хто ще не був прив'язаний, був Ґаваґай, який підглядав з-за рогу коридору, чи не надходить хтось, хто б міг сплутати їхні плани.
І дехто таки надійшов. Сторожі здивувалися, що бранці, яких послали годувати птахів, ще не вернулися, хоч минуло стільки часу. З глибини коридору надходив гурт песиголовців, які стурбовано гавкали.
— Приходить собачі голови! — гукнув Ґаваґай. — Ви вирушають відразу!
— Дулю з маком ми вирушають відразу, — крикнув Бавдоліно. — Мерщій сюди, ми ще встигнемо прив'язати тебе до збруї!
Вони б не встигли, і Ґаваґай це розумів. Якби втік і він, песиголовці прибігли б до клітки, заки ще євнух встиг би відкрити заслінку і випустити птахів. Він гукнув, щоб вони відкривали клітку і вирушали. У мішки з м'ясом він запхав також свою фістулу. Він узяв її разом з останніми трьома дротиками. «Одноніг помруть, але дотримають вірності пресвятим Волхвам», — сказав він. Простягнувшись на землі, він підняв ногу над головою, підніс фістулу до вуст, дмухнув, і перший з песиголовців упав мертвим. Поки вони вилітали, Ґаваґай встиг вколошкати ще двох, а тоді зостався без стріл. Щоб затримати напасників, він тримав фістулу біля рота, ніби знову збирається дмухнути, але надовго обманути їх не вдалося. Вони накинулися на нього і проштрикнули його своїми мечами.
Тим часом Поет притиснув трохи свій кинджал до горла євнуха, і з нього потекли перші краплі крові, тоді той зрозумів, чого від нього вимагають, і, хоч руки його були зв'язані ременем, відчинив заслінку. Побачивши, що Ґаваґаю гаплик, Поет гукнув: «Кінець, гайда, полетіли!» Євнух дав птахам наказ, вони вирвалися з клітки і полетіли. Саме в ту мить песиголовці ввірвалися в клітку, але їх затримала решта птахів, що лишилася, — розлютовані цим гармидером, вони взялися клювати їх дзьобом.
Усі шестеро опинились у відкритому небі.
— Він правильно дав наказ летіти до Царгорода? — крикнув щодуху Поет Бавдолінові, і Бавдоліно кивнув, що так. — Тоді він нам більше не потрібен, — сказав Поет. Одним-єдиним помахом кинджала він обрізав ремінь, до якого був прив'язаний євнух, і той полетів у порожнечу. — Так легше буде летіти, — мовив Поет. — Ґаваґая помщено.
— Ми летіли, мосьпане Никито, високо над спустошеними рівнинами, на яких, мов рани, видніли тільки русла річок, висохлих хтозна-коли, над засіяними нивами, озерами, лісами, тримаючись за ноги птахів, бо боялися, що збруя нас не витримає. Не знаю, скільки часу ми летіли, і долоні наші були всі в ранах. Ми бачили, як під нами пробігають піщані простори, родючі землі, луки й круті схили гір. Летіли ми під сонцем, але нас затіняли довгі крила, які били об повітря над нашими головами. Летіли ми без кінця, також ночами, і на такій висоті, на яку не піднімались навіть янголи. У певну мить ми побачили на пустельній рівнині під намг десять шерег — так нам здалося — людей (а може, були то мурашки?), які майже рівнобіжно одна до одної прямували невідомо куди. Раббі Соломон став кричати, що то десять загублених племен і він хоче наздогнати їх. Він спробував примусити свого птаха спуститися, смикаючи його за лапи, щоб керувати його польотом, як керують судном, смикаючи за канати вітрил чи повертаючи стерно, але птах розлютився, висмикнув лапи йому з рук і спробував кігтями схопити його за голову. Соломоне, не дурій, кричав йому Бойді, то не твої однородці, то якісь кочівники, які йдуть невідомо куди! Марна справа. У полоні містичного шалу Соломон так вертівся, що виборсався зі своєї збруї і випав, тобто ні — він радше вилетів, розпростерши руки, у небеса, мов янгол Всевишнього, хай буде Пресвятий прісно благословенний, але був то янгол, якого вабила обітована земля. Ми бачили, як постать його зменшується, аж поки вона не злилася з мурашиними постатями внизу.
Через якийсь час птахи рух, вірні отриманому наказові, долетіли до Царгорода, і друзі побачили його куполи, які виблискували на сонці. Птахи спустилися там, де мали спуститися, і друзі наші вивільнилися з пут. Назустріч їм ішов якийсь чоловік, мабуть, приспішник Алоадина, здивований тим, що прибуло стільки посланців на раз. Поет усміхнувся йому, взяв меч і вдарив плазом йому по голові.
— Благословляю тебе во ім'я Алоадина, — серафічно мовив він, поки той лантухом валився на землю. — Киш, киш! — гукнув він відтак птахам. Ті, схоже, зрозуміли тон його голосу, злетіли і зникли за обрієм.
— Ми вдома, — радісно мовив Бойді, хоч дім його був за тисячу миль звідси.
— Сподіваюсь, десь тут є ще наші друзі, ґенуезці, — сказав Бавдоліно. — Пошукаймо їх.
— Побачите, що тут нам стануть у пригоді наші голови Хрестителя, — сказав Поет, який немов аж помолодшав. — Ми вернулися поміж християн. Ми втратили Пндапецім, але, може, завоюємо Царгород.
— Він не знав, — прокоментував Никита, смутно всміхаючись, — що інші християни вже його якраз завойовували.
37. Бавдоліно помножує скарби Візантії
— Тільки-но ми перебралися через Золотий Ріг і ввійшли в місто, як відразу зрозуміли, що ситуація тут така чудернацька, що чудернацькішої ми не бачили зроду. Місто не було обложене, бо хоч ворожі кораблі стояли на рейді, але вороги були розквартировані в Пері, і багато з них ходили по місті. Місто не було здобуте, бо поряд з хрестоносними напасниками ходили також вояки імператора. Одне слово, хрестоносці були в Царгороді, але Царгород їм не належав. А коли ми добралися до моїх друзів-ґенуезців, тих самих, які прихистили й тебе, вони теж не могли гаразд пояснити ані що сталося, ані що може статися.
— Нам теж важко було зрозуміти, — мовив Никита, зітхнувши смиренно. — Але колись я ще напишу історію цих часів. Понад десять років після невдачі походу задля відвоювання Єрусалима, організованого твоїм Фрідріхом, королями Франції та Англії, латиняни захотіли зробити нову спробу під орудою кількох великих володарів, як от Бодуен Фламандський та Боніфацій Монферратський. Але вони мали потребу у флоті і замовили його у венеційців. Я чув, як ти зі зневагою говорив про жадібність ґенуезців, але порівняно з венеційцями вони є втіленням щедрості. Латиняни дістали свої кораблі, але не мали грошей, щоб заплатити за них, тож венеційський дож Дандоло (волею долі був він сліпий, але серед стількох сліпців у цій історії він єдиний бачив далеко) став вимагати, щоб у рахунок їхнього боргу, перед тим як вирушити на Святу землю, вони допомогли йому підкорити Задар.[135] Прочани погодилися, і то вже був їх перший злочин, бо в хрестоносці йдуть не для того, щоб потім завойовувати для венеційців якесь місто. Тим часом Алексій, брат того Ісаака Ангела, який скинув Андроника і забрав у нього владу, звелів його осліпити, вислав на морське узбережжя і сам проголосив себе василевсом.
— Про це я відразу дізнався від ґенуезців. Заплутана історія, бо брат Ісаака став Алексієм III, але був ще один Алексій, син Ісаака, якому вдалося втекти; він подався в Задар, який був уже в руках у венеційців, і попрохав латинських прочан допомогти йому сісти на батьків трон, пообіцявши взамін допомогу в завоюванні Святої землі.
— Легко обіцяти те, чого ще не маєш. З другого боку, Алексій III мав би розуміти, що його імперії загрожує небезпека. Але хоч він ще мав очі, його засліпляли лінощі і продажність, яка панувала навколо нього. Уяви собі, у певну мить він хотів було набудувати ще воєнних кораблів, але лісники імперських лісів не дозволили рубати дерева. З другого боку, Михаїл Стрифін, військовий командувач, уже попродав вітрила і ванти, стерна та інші частини існуючих кораблів, щоб наповнити свої скрині. Тим часом у Задарі місцеве населення вітало молодого Алексія як імператора, а в червні минулого року латиняни прибули сюди, перед браму міста. Сто десять галер і сімдесят кораблів, які везли тисячу лицарів і три тисячі вояків, зі щитами на бортах, штандартами, що майоріли на вітрі, і хоругвами на носах та кормах урочисто пропливли протокою Святого Юрія, сурмлячи в сурми і б'ючи в барабани, а наші спостерігали за цим видовищем з мурів. Лиш дехто став кидати камінням, але радше щоб наробити шуму, ніж щоб завдати їм шкоди. Тільки коли латиняни пришвартувалися прямісінько напроти Пери, той безумець Алексій III наказав імперському війську виступити. Але то теж була чиста показуха, бо в Царгороді всі жили немов уві сні. Ти, певно, знаєш, що вхід у Золотий Ріг перегороджує великий ланцюг, який з'єднує береги між собою, але наші кепсько його захищали: латиняни розбили ланцюг, увійшли в порт і висадили військо прямо перед імператорським палацом у Влахернах. Наше військо під проводом імператора вийшло за мури, дами дивилися на це видовище з терас і примовляли, що наше військо, у чудових латах, які виблискують на сонці, схоже на янголів. Стало зрозуміло, що тут щось не так, тільки тоді, коли імператор, замість вступити в битву, вернувся в місто. І ще краще це стало зрозуміло через кілька днів, коли венеційці пішли в наступ на мури з моря, а дехто з латинян зумів перебратися через мури і підпалити найближчі будинки. Після цієї першої пожежі мешканці мого міста почали розуміти, що діється. Що ж тоді зробив Алексій III? Він навантажив уночі на корабель десять тисяч золотих монет і покинув місто.
— А на трон вернувся Ісаак.
— Так, але він був уже старий, а до того ж сліпий, і латиняни нагадали йому, що він мусить ділити імперію з сином, який став Алексієм IV. З цим хлопцем латиняни мали домовленості, про які ми тоді нічого не знали: Візантійська імперія мала повернутися до послуху римському католицькому престолу, василевс мав дати прочанам двісті тисяч срібних марок, провізію на рік, десять тисяч лицарів для походу на Єрусалим і гарнізон з п'ятисот лицарів у Святій землі. Ісаак зрозумів, що в імперській скарбниці не було достатньо грошей, та й не міг він просто так заявити клірові й вірним, що раптом вони мають підкоритися Папі Римському… І так почався фарс, який тривав довгі місяці. З одного боку, Ісаак із сином, щоб зібрати достатню суму, забирали останнє з церков, сокирами вирубували образи Христа, щоб обдерти з них усі прикраси, а потім кидали їх у вогонь, переплавляли все золото й срібло, яке знаходили. З другого боку, латиняни, окопавшись у Пері, тинялися також по цей бік Рогу, сиділи за столом з Ісааком, хазяйнували всюди і робили все, щоб відкласти свій виїзд. Вони казали, що чекають, аж з ними повністю розрахуються, а найбільше натискав дож Дандоло зі своїми венеційцями. Та насправді, гадаю, річ просто в тім, що тут вони знайшли свій Рай і жили блаженно за наш кошт. Не задовольнившись викупом, накладеним на християн, а може, щоб виправдати те, що вони барилися помірятися силами з сарацинами в Єрусалимі, дехто з них став грабувати будинки сарацинів у Царгороді, які жили тут спокійно, і під час цієї сутички влаштували другу пожежу, в якій згорів також найгарніший з моїх будинків.
— А двоє василевсів не протестували проти свавілля своїх союзників?
— Вони були практично заложниками в руках латинян, які зробили собі з Алексія IV посміховисько: якось, коли він був у них у таборі і розважався разом з іншими лицарями, вони зняли йому з голови позолочену шапку й одягли її собі. Ніколи ще візантійський василевс не зазнавав такого приниження! А Ісаак спадав з розуму поміж ненажерливими монахами, марив, що стане володарем світу і поверне собі зір… Аж поки народ не повстав і не обрав василевсом Николу Каннаба. Був то непоганий чоловік, але сила була на боці Алексія Дуки Мурзуфла, якого підтримувала верхівка війська. І йому було неважко захопити владу. Ісаак помер від розриву серця, Мурзуфл звелів стяти голову Каннабові і задушити Алексія IV, а сам став Алексієм V.
— І ми прибилися сюди саме в ті дні, коли ніхто вже не розумів, кому належить влада — Ісаакові, Алексієві, Каннабові, Мурзуфлові чи прочанам, а коли хтось згадував Алексія, ми не розуміли, чи має він на увазі третього, четвертого чи п'ятого. Ми розшукали ґенуезців, які жили там, де ти теж був у них, а будинки венеційців та пізанців згоріли під час другої пожежі, і самі вони знайшли притулок у Пері. У цьому нещасливому місці, вирішив Поет, ми мусимо віднайти наше щастя.
135
Місто у Хорватії над Адріатичним морем, історична столиця Далмації. Задар деякий час належав Венеційській республіці, а 1183 року перейшов під владу угорського короля. Але венеційці не облишали своїх претензій на це місто, яке довго було причиною воєнних конфліктів між Венецією і Угорщиною.