— Перейдімо до решти.
— Отрути і протиотрути… Ви, латиняни, воістину наївні люди. Невже можна собі уявити, що на базарі в Ґалліполі продають такі потужні субстанції, які сам василевс дістає тільки від довірених алхіміків, і то на вагу золота? Усе, що там продають, це підробки, призначені для варварів, які приїздять з Іконія або з болгарських лісів. В обох плящинках, які вам показали, була чиста вода, тому нема різниці, чи Фрідріх випив рідину з плящинки того твого юдея, а чи з флакона твого друга, якого ти звеш Поетом. Те ж саме можна сказати про той цілющий трунок. Якби подібний знадіб існував, будь-який полководець скупив би його весь, щоб лікувати і знову посилати в бій своїх поранених вояків. З другого боку, ти казав, за яку ціну були куплені всі ці чудеса: вона така смішна, що заледве оплачувала труд, потрібний, щоб принести воду з джерела й поналивати її в плящини. Тепер дозволь сказати тобі дещо про Діонісове вухо. Я ніколи не чув, щоб той пристрій, який мав Ардзруні, колись функціонував. Подібні іграшки функціонують лише тоді, коли відстань між щілиною, в яку говориш, і щілиною, з якої виходить голос, дуже коротка — як тоді, коли складаєш руки лійкою коло рота, щоб тебе почули трохи далі. Але труба, яка вела з одного поверху замку на інший, напевно була звивистою і покрученою, до того ж проходила вона крізь товсті мури… Чи дав вам Ардзруні випробувати цю приспособу?
— Ні.
— Бачиш? Він показував її гостям, хизувався нею, от і все. І навіть якби твій Поет спробував говорити з Фрідріхом, а Фрідріх не спав би в ту хвилину, він почув би з уст Медузи щонайбільше якийсь невиразний шелест. Може, Ардзруні іноді й використовував цей пристрій, щоб налякати того, кого він поклав спати нагорі, і переконати його, що в кімнаті водяться привиди, та й тільки. Твій приятель Поет не міг таким чином нічого сказати Фрідріхові.
— А порожня чаша на підлозі, вогонь у коминку…
— Ти казав мені, що того вечора Фрідріх не почувався добре. Він цілий день їхав верхи під палючим сонцем тих земель, яке шкодить тим, хто до нього не звик; до того були довгі дні безперервних блукань і битв… Він, очевидно, був стомлений, ослаб, а може, на нього напала лихоманка. Що ти робитимеш, коли вночі лихоманка кидає тебе в дрижаки? Спершу спробуєш добре вкритися, але від лихоманки тремтітимеш навіть під ковдрами. І твій цісар розпалив коминок. Тоді він почувся ще гірше, ніж раніше, його охопив страх, що його отруїли, і він випив ту недолугу протиотруту.
— Але чому він почувся ще гірше?
— Тут я вже не цілком певен, але якщо добре поміркувати, то відразу видно, що висновок може бути тільки один. Опиши мені ще раз той коминок, щоб я добре його розгледів.
— На сухому хмизі лежали поліна, були там і гілки з пахучими ягодами, а ще шматки чогось темного, гадаю, то було вугілля, але вкрите якоюсь оліїстою субстанцією…
— Була то нафта, або бітум, який, приміром, зустрічається у великих кількостях у Палестині, на морі, званому Мертвим, де вода така густа й важка, що коли входиш у неї, то не занурюєшся до дна, а плаваєш, як човен. Пліній пише, що субстанція ця споріднена з вогнем, тому коли вона наближається до нього, він спалахує. Ми всі добре знаємо, що таке вугілля; як каже той самий Пліній, його одержують, спалюючи свіжі гілки дуба на купі у формі конуса, огорненій мокрою глиною, в якій зроблено дірки, щоб через них під час спалювання вийшла вся волога. Але іноді його роблять з іншого дерева, властивості якого не завжди відомі. Багато лікарів спостерігали, що трапляється, коли хтось вдихне випари поганого вугілля, яке стає ще небезпечнішим через сполучення з певними різновидами бітуму. З нього виходять отруйні випари, а вони невидимі і меншою мірою відчутні, ніж дим від запаленого вогню, який випускаєш, відчинивши вікно. Випарів цих ти не бачиш, вони розходяться навколо, а в закритому приміщенні застоюються. Помітити їх можна тоді, коли випари ці торкаються свічки і забарвлюють її полум'я в блакитний колір. Але зазвичай, коли ти це помічаєш, вже запізно: лихоносний той подих вже пожер чисте повітря навколо тебе. І нещасливець, який дихає таким згубним повітрям, відчуває, що голова його стає тяжкою, у вухах дзвенить, дихає він з труднощами, зір його застилає туман… Це дає всі підстави вважати себе отруєним і випити протиотруту, що й зробив твій імператор. Але коли людина, яка почула себе зле, не вийде відразу із зараженого місця або хтось її звідти не витягне, їй буде ще гірше. Вона відчує, як її одоліває глибокий сон, й упаде на землю, а в очах тих, хто потім її знайде, вона здаватиметься мертвою, бездиханною, холодною, без серцебиття, члени її заклякнуть, а обличчя вкриє смертельна блідота. Навіть найдосвідченіший лікар подумає, що перед ним труп. Розповідають, що декого навіть поховали в такому стані, а натомість їх можна було вилікувати, приклавши холодні шматини до голови, вимочивши ноги і розтерши ціле тіло олійками, які розганяють рідини.
— Ти, — сказав тоді Бавдоліно, такий же блідий, як і Фрідріх того ранку, — ти хочеш сказати мені, що ми вважали імператора мертвим, а він був живий?
— Майже напевне так, бідолашний друже мій. Він помер, коли його кинули в річку. Крижана вода почала приводити його до тями, і то було б для нього непогане лікування, але коли він, усе ще без пам'яті, почав дихати, то захлинувся водою і втопився. Коли ви витягли його на берег, ви, мабуть, бачили, чи виглядав він, як потопельник…
— Він весь набряк. Я знав, що цього не може бути, і подумав, що бідолашні ці останки, пошматовані річковим камінням, просто здалися мені такими…
— Труп не набрякає, коли потрапляє під воду. Набрякає лише живий, який помирає під водою.
— Отже, Фрідріх був лиш жертвою незвичайної, маловідомої недуги, і ніхто його не вбивав?
— Звісно, його позбавили життя, але зробив це той, хто кинув його у воду.
— Але ж то був я!
— Мені справді шкода. Я відчуваю, що ти хвилюєшся. Заспокойся. Ти зробив це, вважаючи, що чиниш слушно, і зовсім не для того, щоб спричинити його смерть.
— Але ж він помер від того, що я зробив!
— Я не думаю, що це те саме, що вбити.
— Але я так думаю, — заволав Бавдоліно. — Я втопив свого найдорожчого батька, коли він був ще живий! Я…
Він зблід ще більше, пробурмотів кілька несув'язних слів і зомлів.
Він очуняв, коли Никита прикладав йому до голови холодні шматини. Пафнутій пішов собі — може, він почувався винним у тому, що, намагаючись показати, як добре він усе бачить, відкрив Бавдолінові жахливу правду.
— Тепер спробуй заспокоїтися, — казав йому Никита, — я розумію, що тебе це страшно вразило, але то була доля; ти ж чув, як Пафнутій сказав, що будь-хто мав би того чоловіка за мертвого. Я теж чув про випадки позірної смерті, яка ввела в оману всіх лікарів.
— Я убив свого батька, — повторював, знай, Бавдоліно, якого тепер трясло, мов у лихоманці, — сам цього не знаючи, я ненавидів його, бо жадав його дружину і мою названу матір. Спершу я допустився перелюбу, а потім — батьковбивства, і носив у собі цю проказу, а тоді забруднив своїм кровозмісним сім'ям найчистішу з дівиць, переконавши її, що саме це є тим екстазом, який їй обіцяли. Я вбивця, бо вбив Поета, а він був невинуватий…