— Ісаак! — загорлав він. — Той ворог — це Ісаак Комнин! Що задумав він там, на Кіпрі? Я пошлю туди свій флот і знищу його, ще заки він рушиться, гнида!
Один з людей, які його супроводжували, вийшов з тіні, і Бавдоліна вразило його обличчя: він виглядав так, немов був здатний підсмажити власну матір, якби за трапезою йому забракло м'яса.
— Володарю, — мовив він, — Кіпр надто далеко, а флотові твоєму доведеться вийти з Пропонтиди і вирушити туди, де розташувалося тепер військо короля Сицилії. Але якщо ти не можеш піти проти Ісаака, то й він не може піти проти тебе. Я б думав тут не про Комнина, а радше про Ісаака Ангела, бо він тут, у місті, і ти добре знаєш, який ти йому осоружний.
— Стефане, — зневажливо засміявся Андроник, — хочеш, щоб я хвилювався через Ісаака Ангела? Як ти можеш подумати, що той немічний опецьок, той нездара і тюхтій може бути для мене загрозою? Овва, Зосимо, — сердито сказав він некромантові, — вода ця разом з головою говорять мені або про того, хто занадто далеко, або про того, хто занадто дурний! Навіщо тобі очі, якщо ти не вмієш відчитати нічого путнього в цьому горшку із сечею?
Зосима зрозумів, що йому ось-ось виколють очі, але, на його щастя, утрутився той Стефан, який озвався був раніше. З насолоди, яку явно справляло йому передчуття нових злочинів, Бавдоліно зрозумів, що був то Стефан Агіохристофорит, злий геній Андроника — той самий, що задушив і обезголовив малого Алексія.
— Володарю, не зневажай пророцтв. Ти ж бачив, що на обличчі хлопця з'явилися знаки, яких там не було, коли він був живий. Може, Ісаак Ангел і слабодух, та він ненавидить тебе. Ще більші слабодухи й нікчеми, ніж він, вчиняли замах на життя таких же великих і сміливих людей, як ти, якщо тільки такі були… Дай свою згоду, і цієї ж ночі я піду схопити Ангела, власними руками вирву йому очі, а тоді повішу на колоні його власного палацу. Народові скажемо, що ти дістав послання з неба. Краще відразу усунути когось, хто ще не становить для тебе загрози, ніж залишити його живим, а тоді одного дня він стане для тебе небезпечним. Удармо першими.
— Намагаєшся використати мене для помсти за якусь свою уразу, — сказав василевс, — але цілком може бути, що, чинячи зло, ти допоможеш і добру. Позбав мене від Ісаака. Мені тільки шкода… — і він глянув на Зосиму так, що той весь аж затрясся, — що коли Ісаак помре, ми так ніколи й не дізнаємося, чи справді він хотів нашкодити мені, а отже чи монах цей сказав мені правду. Але він, зрештою, вселив у мене слушну підозру, а підозрюючи лихе, майже завжди маєш рацію. Стефане, ми мусимо виразити йому нашу вдячність. Подбай про те, щоб він дістав те, що попросить.
Він подав знак двом своїм людям і вийшов, а закам'янілий від страху Зосима почав повільно приходити до себе біля балії.
— Агіохристофорит і справді ненавидів Ісаака Ангела, тому, очевидно, домовився із Зосимою зробити так, щоб той впав у неласку, — сказав Никита. — Але, догоджаючи своїй неприязні, він не зробив для свого володаря нічого доброго, бо ти вже, напевне, знаєш, що це пришвидшило Андроникову згубу.
— Знаю, — мовив Бавдоліно, — але в той вечір мене не так вже й дуже цікавило, що саме там сталося. Мені досить було знати, що Зосима тепер у мене в руках.
Тільки-но кроки царствених відвідувачів затихли, Зосима глибоко зітхнув. Фокус його, фактично, удався. Він потер собі руки, і на обличчі його вималювалася задоволена посмішка; він вийняв голову хлопця з води і поклав її туди, де вона була раніше. Тоді він озирнувся й обвів поглядом цілу крипту, а потім істерично засміявся, підніс руки і заволав: «Василевс у мене в руках! Тепер я вже можу не боятися навіть мертвих!»
Не встиг він це сказати, як друзі наші стали повільно виходити на світло. Іноді адепти магії переконуються, що хоч вони не вірять у диявола, зате диявол вірить у них. Побачивши когорту примар, які насували, немов настав Судний день, той нікчема Зосима повів себе в ту мить напрочуд спонтанно. Не намагаючись приховати свої почування, він зомлів.
Він очуняв, коли Поет покропив його віщувальною водою. Він розплющив очі і за п'ядь від свого носа побачив Бавдоліна — той виглядав страхітливіше від будь-якого духа з того світу. В ту мить Зосима зрозумів, що його чекає не полум'я непевного пекла, а цілком певна і невідклична помста його колишньої жертви.
— Я зробив це заради свого володаря, — поспішив пояснити він, — а зрештою, я зробив послугу й тобі, бо пустив в обіг твій лист краще, ніж ти сам міг би це зробити…
Бавдоліно сказав:
— Зосимо, не май мені цього за зле, але якби я послухався того, що наказує мені Господь, я мав би порвати тобі зад. Та це коштуватиме мені забагато труда, тому, як бачиш, я стримуюся. — І він вліпив йому такого ляща, що в того аж голова двічі обернулася навколо своєї осі.
— Я людина василевса, якщо ви торкнетеся хоч волоска моєї бороди, присягаюсь, що…
Поет схопив його за чуприну, наблизив лице до полум'я, яке ще палало круг балії, і Зосимова борода задиміла.
— Ви збожеволіли! — заволав Зосима, намагаючись вивільнитися з обіймів Абдула і Кіота, які міцно тримали його, заломивши руки за спину. А Бавдоліно потиличником примусив його пірнути сторчголов у балію, погасивши таким чином пожежу в його бороді, і не давав йому підвестися, аж поки того нікчему не стала непокоїти радше вода, ніж вогонь, і що більше він непокоївся, то більше тією водою захлинався.
— Бульки, які ти пускаєш, — спокійнісінько мовив Бавдоліно, витягаючи його за волосся, — пророкують, що цієї ночі ти помреш, причому не з підсмаленою бородою, а з підсмаженими п'ятами.
— Бавдоліно, — схлипував Зосима, виштовхуючи із себе воду, — Бавдоліно, ми ж завжди можемо домовитися… Дай мені відкашлятися, прошу тебе, я ж не втечу, що ви хочете зробити, вас так багато проти мене одного, де ваше милосердя? Послухай, Бавдоліно, я знаю — ти хочеш помститися мені за ту хвилину слабкості, ти хочеш дістатися до земель того твого Пресвітера Йоана, а я казав тобі, що в мене є правильна мапа, яка може привести туди. Якщо закидати землею вогонь на шляху, він погасне.
— Що ти маєш на увазі, харцизнику? Облиш свої сентенції!
— Це значить, що якщо ти мене вб'єш, то мапи ніколи не побачиш. Рибини, пустуючи у воді, часто вистрибують з неї, виходячи за межі своєї природної стихії. Я можу далеко завести тебе. Домовмося, як чесні люди. Ти відпустиш мене, а я заведу тебе туди, де можна знайти малу Козьми Індикоплова. Моє життя за царство Пресвітера Йоана. Тобі не здається, що це вигідний торг?
— Я б волів тебе вколошкати, — мовив Бавдоліно, — але ти потрібен мені живим, щоб здобути мапу.
— А потім?
— А потім ми добре тебе зв'яжемо і загорнемо в килим, поки не знайдемо надійний корабель, який вивезе нас далеко звідси, і лиш тоді розгорнемо килим, бо якщо ми відпустимо тебе відразу, ти пошлеш за нами навздогін усіх найманих убивць цього міста.
— А розгорнете ви його у воді…
— Облиш, ми не вбивці. Якби я хотів потім тебе вбити, я б тут не частував тебе ляпасами. Бо тепер я хочу відвести душу, добре відлупцювавши тебе, і обмежусь тільки цим. — 1 він спокійно взявся давати йому ляпаси, один за другим, кожною рукою по черзі, одним ударом відкидаючи його голову ліворуч, наступним — праворуч; двічі він ударив його навідліг цілою долонею, двічі з плеча, двічі тильним боком долоні, двічі ребром, потім двічі кулаком, аж поки Зосимова мармиза не стала бузковою, а Бавдоліно мало не вивихнув кисті. Тоді він сказав: — Тепер уже боляче мені, тому цього вже досить. Ходімо шукати мапу.
Кіот з Абдулом потягли Зосиму, тримаючи попід пахви, бо той вже на ногах не тримався і міг лиш вказувати шлях тремтячим пальцем, шепочучи: «Монах, який сумирно терпить зневаги, — немов рослина, яку щоденно підливають».
Бавдоліно сказав Поетові:
— Колись Зосима навчив мене, що гнів збурює і непокоїть душу більше, ніж будь-яка інша пристрасть, але буває він і помічний для душі. Адже коли ми спокійно спрямовуємо його проти нечестивців і грішників, щоб спасти їх або збити з пантелику, це сповнює душу лагідністю, бо ми непомильно простуємо до праведності.
А Раббі Соломон прокоментував: