— Отже, світ — це недуга Бога?
— Якщо ти досконалий, то не можеш не еманувати себе, а коли ти себе емануєш, то занедужуєш. Зрозумій, зрештою, що Бог у своїй повноті є також місцем, чи не-місцем, де протилежності збігаються, хіба ні?
— Протилежності?
— Так, ми відчуваємо тепло і холод, світло й темряву, і всі ці речі є протилежними одна щодо другої. Іноді холод нам неприємний і здається злом порівняно з теплом, та іноді тепла теж буває забагато і ми прагнемо свіжості. Це ми самі вирішили, що одна з цих протилежностей, залежно від нашої примхи чи бажання, є добром, а друга — злом. У Бозі ж протилежності доповнюють одна одну і знаходять взаємну гармонію. Та коли Бог починає еманувати себе, він більше не може пильнувати за гармонією протилежності, вони розділяються і борються одна проти одної. Деміург втратив владу над протилежностями і створив світ, де тиша й шум, так і ні, одне добро та інше добро воюють одне з одним. І саме це ми відчуваємо як зло.
У запалі вона махала руками, мов дівчинка, яка, розповідаючи про мишу, показує її форму, а говорячи про бурю, зображає вихор.
— Ти говориш, Гіпатіє, про помилковий світ і про зло, але так, ніби тебе це не стосується, і ти живеш у цьому лісі так, немов усе таке ж прекрасне, як і ти.
— Та якщо зло теж дає нам Бог, значить, і у злі є щось добре. Послухай-но мене, ти ж людина, а люди не вміють правильно думати про те, що існує.
— Я так і знав, я теж думаю неправильно.
— Ні, ти просто думаєш. А просто думати ще не досить, це не є слушний спосіб. Уяви собі джерело, яке не має початку і розтікається тисячею річок, ніколи не висихаючи. Джерело завжди зостається спокійним, свіжим і прозорим, але ріки пливуть у різні сторони, замулюються піском, пробиваються крізь скелі, сапаючи і задихаючись, а іноді пересихають. Знаєш, річки чимало страждають. Але навіть у цих річках, навіть у найбільш заболоченому потоці є вода, яка походить з такого ж джерела, як і це озеро. Озеро це не страждає так, як річка, бо прозорість його краще пам'ятає джерело, яке його породило, а от ставок, в якому повно комах, страждає більше від озера чи потоку. Але всі вони страждають, бо хотіли б повернутися туди, звідки походять, але забули, як це зробити.
Гіпатія взяла Бавдоліна під руку і повернула його в бік лісу. При цьому голова її наблизилась до його голови, і він відчув рослинні пахощі її кіс.
— Подивись-но на це дерево. Від коріння до останнього листочка воно пронизане тим самим життям. Але коріння міцно тримається землі, стовбур твердне і виживає у всяку пору року, тоді як гілля його може сохнути і ламатися, листя тримається лиш кілька місяців, а тоді опадає, натомість пуп'янки живуть тільки кілька тижнів. Поміж гілок є більше зла, ніж у стовбурі. Дерево — одне-єдине, але, зростаючи, воно страждає, бо помножується, а помножуючись, слабне.
— Але гілля таке гарне — ти сама тішишся його тінню…
— Бачиш, ти теж можеш бути мудрим, Бавдоліно! Якби не було цих гілок, ми б не сиділи тут і не говорили про Бога, якби не було цього лісу, ми б ніколи не зустрілися, а це було б найбільшим злом на світі.
Вона висловила це як чисту й очевидну правду, але Бавдоліно знову відчув, як щось пронизало йому груди, та не хотів і не міг виказати свого трепету.
— Тоді поясни мені, як можуть так багато речей бути добрими, принаймні до певної міри, якщо все є недугою Єдиного?
— Бачиш, ти теж можеш бути мудрим, Бавдоліно! Ти сказав: до певної міри. Попри помилку, частка Єдиного зосталася в кожному з нас, мислячих істот, як і в кожному з інших створінь — у тваринах і в неживій природі. Усе, що оточує нас, населене богами: рослини, насіння, квіти, коріння та джерела, і кожен з нас, страждаючи від того, що ми є кепським відтворенням мислі Бога, прагне тільки одного — знов поєднатися з ним. Ми повинні віднайти суголосся між протилежностями, ми маємо допомогти богам, мусимо роздмухати ці іскри, ці спогади про Єдиного, які все ще поховані в нашій душі і в самих речах.
Аж двічі вирвалися в Гіпатії слова, що їй добре з ним. Це дало Бавдолінові сміливість приходити знов і знов.
Якось Гіпатія пояснила йому, яким чином вони роздмухують божественну іскру в усіх речах, щоб речі ці через симпатію відсилали до чогось досконалішого від них самих — не прямо до Бога, а до деяких його еманацій, не таких вихолощених. Вона завела його в одне місце поблизу озера, де росли соняшники, а на воді розляглися квіти лотоса.
— Бачиш, що робить соняшник? Він рухається за сонцем, шукає його, молиться на нього, і шкода, що ти ще не здатен чути, як він шелестить у повітрі, рухаючись по колу впродовж дня. Тоді ти б усвідомив, що він співає сонцю свій гімн. А тепер поглянь на лотос: він розкривається при сході сонця, показує себе всього, коли сонце в зеніті, і закривається, коли сонце відходить. Він славить сонце, розгортаючи й згортаючи свої пелюстки, як ми розмикаємо і змикаємо губи, коли молимось. Квіти ці живуть у симпатії з небесним світилом, а отже зберігають частину його сили. Якщо вплинуги на квітку, вплинеш і на сонце, якщо зможеш впливати на сонце, то впливатимеш на його дію, а через сонце ти з'єднаєшся з чимось, що живе в симпатії з сонцем і що є досконалішим від нього. Але це буває не тільки з квітами, але й з камінням і тваринами. У кожному з них мешкає менший бог, який через могутніших від себе прагне знову з'єднатися зі спільним джерелом. Із самого дитинства ми вчимося вміння впливати на більших богів і відновлювати втрачений зв'язок.
— Що це значить?
— Усе дуже просто. Ми вчимося сплітати разом камені, трави й пахощі, досконалі й богоподібні, щоб утворити… як це тобі сказати… посудини симпатії, які б згущували силу багатьох стихій. Розумієш, квітка, камінь, а навіть єдиноріг — усі вони мають божественні властивості, але поодинці не здатні викликати більших богів. Завдяки нашим вмінням суміші наші відтворюють ту сутність, яку треба викликати, помножують силу кожної стихії.
— А що потім, коли ви вже викличете цих більших богів?
— Тоді все тільки почнеться. Ми вчимося бути посередниками між тим, що вгорі, і тим, що внизу, доводимо, що течію, через яку еманує Бог, можна повернути назад — лиш трішки, але ми показуємо природі, що це можливо. Та найбільшим завданням є не возз'єднати соняшник із сонцем, а нам самим з'єднатися з нашим джерелом. Тут починається наша аскеза. Спершу ми вчимося поводитись доброчесно — не вбиваємо живих істот, намагаємося поширювати гармонію серед створінь, які нас оточують, і вже це дає нам змогу роздмухати повсюди приховані іскри. Бачиш ці стеблини трави? Вони вже пожовкли і гнуться до землі. Я можу торкнутися їх і влити в них трепет, дати їм почути те, що вони вже забули. Бачиш, вони потроху знов свіжіють, немов тільки-но вийшли із землі. Але цього ще мало. Щоб оживити цю травинку, досить виховати в собі природні чесноти, досягти досконалості зору й слуху, розвинути тілесну снагу, пам'ять, здатність вчитися і витонченість поведінки — усе це робиться через часті омовіння, очисні обряди, гімни, молитви. Розвиваючи мудрість, твердість, поміркованість і справедливість, ми робимо ще один крок вперед і врешті доходимо до здобуття очисних чеснот: ми намагаємося відділити душу від тіла, вчимося викликати богів — ми не говоримо про богів, як це робили інші філософи, а пробуємо впливати на них, викликаючи дощ через магічну кулю, розкладаючи обереги проти землетрусів, вивчаючи провісницьку силу триніг, оживляючи статую, щоб дістати оракули, взиваючи до Асклепія, щоб він зцілив недужих. Але май на увазі — роблячи все це, ми мусимо весь час стерегтися, щоб нами не заволодів якийсь один бог, бо це призводить до замішання й хвилювання і віддаляє нас від Бога. Треба навчитися робити це в якнайповнішому спокої.