Бажання
Анна Бжезіньска
Переклад з польської -- полігНОТ
- - - - - - - -
https://www.facebook.com/pg/PoligNOT
Заходьте на мою сторінку на Facebook, або пишіть на
b1tal1que@gmail.com
- - - - - - -
Граціано було шість років, коли мама розповіла йому про бажання. Вони сиділи на пеньку біля парильні обкладеної свіжим мохом, а в глибині холодної лісової темряви лунав розмірений стукіт батькової сокири. Тріффоне був стельмахом, найкращим по обидва боки гори, а може і в цілому Боско Неро, що тягнувся на південь аж до великого моря, звідки інколи прибували вози купців. Однак фургони, криті важким полотном, з’являлися не надто часто, бо мало що в Боско Неро могло зацікавити купців. Жменьки бідних поселень не вистачало навіть, щоб якомусь з великих панів з долини захотілося прислати збирачів податків. Люди животіли тут разом з кількома отарами овець і стадами свиней, жилавих як і їхні власники, а також безліччю перелесників, лісових баб, гномів, стриг і вовкулаків. Цієї шушвалі було в Боско Неро більше ніж достатньо.
Щоправда, Граціано ніколи не бачив жодного з дивних створінь, але опускалися осінні сутінки і тільки тепла материнська хустка з чесаної вовни відділяла хлопця від лісових баб і упирів. З темряви доносилося незрозуміле шелестіння, постукування і ухкання, а Граціано всім серцем бажав, щоб батько нарешті закінчив і повів їх вже майже невидимою стежкою вниз, в село. Він не смів просити вголос, бо розумів, що нарікання аж ніяк не змусять батька поквапитися. Тріфоне працював у ритмі успадкованому від батька, діда і незлічених предків, кожен з яких був найкращим стельмахом по обидва боки гори і пишався своїм фахом. Жоден не пропустив осінній ярмарок, на який сходилися люди з усіх п’яти сіл, отже Тріфоне також не вступиться з місця, допоки не матиме достатньо найкращої деревини, хоч би всі стриги Боско Неро намагалися відвабити його від цього заняття. Щоб скрасити очікування, мати почала розповідь. Вона була високою жінкою з суворим, зморщеним обличчям і горіховими очима, що часом споглядали на сина з незрозумілою пожадливістю. Того вечора її голос був м’яким та лагідним. Видавалося, що слова стелилися над самісінькою землею, вкритою шаром пожухлого листя, наче дим догораючого вогнища, ледь чутні і на диво безрадісні, хоча дракон загинув, а принцеса, з золотим наче вогонь волоссям, подарувала переможцю бажання.
-- Це було давним-давно, -- сказала мати, під хусткою її обличчя виглядало постарілим і змученим. -- Ще до того, як пани збудували в долинах вежі з білого каменю і прорубали перший шлях поміж урочищами Боско Неро. Вже тоді було п’ять сіл по обидва боки гори, а саме серце гори приховувало ще щось. Дракона з золотими крилами і оком, що проникало в самісіньку душу людини, який ширяв у зимовому небі немов вогняна стріла і міг спопелити гранітну скелю наче жменю соломи. Золотого дракона настільки велетенського, що він міг петлею оперезати цілу гору, а коли ліз на вершину, до свого лігва, його пузо залишало в кризі борозни ширші від двох волів. Саме так було. Давним-давно.
Граціано було шість років і для нього все, навіть минулорічна стрижка овець, відбувалося давним-давно. Він вважав за краще не підганяти маму; вона була мовчазною і не надто товариською жінкою, тож боявся, що його слова безповоротно сполохають розповідь. Сидів нерухомо, думаючи про золотого дракона, і його думки були легкими і безшумними, наче кажани, що кружляли навколо парильні.
-- Так тривало довго, дуже довго, -- відізвалася врешті Аріанна. – Люди народжувалися і вмирали в тіні гори, і багато з них вмирало через дракона, золотого немов сонце і так само немилосердного. Вмирали з голоду, бо він пожирав отари овець, а ячмінні і гречані поля палали від його подиху. Вмирали на порозі своїх хат, коли він лютував над селом, або глибоко в нутрощах гори, намагаючись вбити чудовисько в його лігві. А ще вмирали з розпачу, бо гора належала драконові, і якщо дракон хоча б раз погляне людині в обличчя, в цілому білому світі немає місця, де можна сховатися від його ока. Він краще за самих людей знав таємниці їхніх сердець. І завжди перемагав, чи приходили поодинці, з мечем викутим далеко за морем, чи цілою громадою, озброєні загартованими вогнем кийками і палицями з кам’яними вістрями. Йому завжди вдавалося подолати їх – вогняним подихом, проклятим золотом або обіцянкою. І найбільшу небезпеку таїли в собі саме драконові обіцянки.
Аріанна знову замовкла, хоча її губи ворушилися, немов вона все ще пережовувала розповідь і слова, які ще не прозвучали. Очі в неї були сумні і далекі.
-- Поки певного разу, високо на гірському лузі, пастух не почув пісню, прозору наче бурульки, що звисають з даху лютневого ранку, коли перший промінчик сонця будить іскри в кризі. Він ніколи не чув цієї пісні раніше, тож побіг гірською стежкою за нею. Щораз вище і вище, поки не зупинився перед входом до лігва дракона, де не було нічого, крім голої скелі,тому що подих дракона випалив навіть найдрібнішу траву. Саме там він побачив дівчину, -- мати втупилася в темноту, а Граціано здалося, що сокира батька відізвалася швидшим, переляканим ритмом. – Майже дитину. Волосся в неї було золоте наче полум’я, босі ноги біліші за сніг, у волоссі – червона дика троянда. Вона стояла біля входу в грот дракона, прекрасна принцеса, красива настільки, що дракон запрагнув її для себе і викрав з кімнати, вікна якої виходили на море блакитне мов небо, далеко від Боско Неро і підземних печер. Пастух не знав, що вона дуже розумна – в її жилах текла магія потужніша від сили стриги і лісової баби – і піснею вабить когось, хто звільнить її.