Карл Е.Вестман під час свого перебування в Управлінні медицини зробить креслення і зведе три психіатричні лікарні: Санкта Марію у Гельсінґборзі, Бекомберґу в Стокгольмі та Умедаленську лікарню в Умео. За винятком моря, яке завжди б’ється об пляж поряд із Санкта Марією, гучного ревіння, запаху солі і постійної присутності морських птахів, ці лікарні схожі одна на одну: декілька тіл будівель уздовж подовгуватого, ніби в казармі, подвір’я. Згладжені, стриманого кольору фасади з крутим, часто чотирисхилим дахом. Решітки вбудовані у вікна, але Вестманові вдалося зробити так, щоб вони виглядали природно, як частина архітектури будівлі, тому ззовні їх помічаєш не одразу. Архітектурні ідеали — ощадливість, стриманість, суворість, простота. Архітектура не покликана пробуджувати очікування, які не під силу втілити в реальності. Вона невибаглива і монументальна водночас, грандіозна і меланхолійна. З внутрішнього боку тягнуться широкі коридори, відкриті, щоб було легше наглядати за спальними залами і кімнатами для денних зустрічей, мідно-зелені кімнати, одна за іншою, а тоді — вид з численних вікон, зусибіч однаковий, будинок навпроти затуляє небо, лише смужки птахів і світла, а нижче — казармене подвір’я, місце без тіні й без схованки, ніщо з того, що відбувається на подвір’ї, не сховається від численних очей будівлі. Гадаю, перш ніж виросли дерева й кущі, ці величезні споруди мали справляти приголомшливе враження на пацієнтів і відвідувачів.
В часи Їма навколо лікарні ще не з’явилося стільки забудов, за огорожею переважали ліс і поля. Хворих завжди розміщували трохи осторонь від міської спільноти, часто навколо великих психіатричних лікарень поширювалося коло запустіння, але з часом місто наблизилося до території лікарні. За кілька років після відкриття лікарні зовсім недалеко від південного сторожового будинку з’явився район Норра Енґбю, а потім до лікарняних будівель стали тіснитися ряди будинків і крамниць. Згодом, в тридцяті роки, недалеко від Бекомберґи будують летовище Бромма, і літаки, які злітають і заходять на посадку, накладуть свій відбиток на вид із лікарні, — образ свободи, яка з’являється і відразу зникає.
З часу минулої зміни століть і далі психіатричні лікарні приймали щоразу більше людей. Тому Медична служба започатковує у Швеції низку нових лікарень. Бекомберґа і Лонґбру в Стокгольмі. Санкта Марія у Гельсінґборзі, Лілльгаґен в Ґетеборзі, Св. Улофа у Вісбю, Умедаленська лікарня, Сідшьон, Сетер, Сантка Ґертруд, Сюндбю, Палац безумних. Можливо, хтось скаже, що зростання кількості психічно хворих залежить від державного контролю над громадянами, що діагноз — лише гіпотеза, яка описує небажану поведінку. Інші могли б пояснити це тим, що через тогочасний переїзд із сільської місцевості в місто цим людям було складніше жити поза межами установ, і почастішали випадки захворювання на сифіліс і деменцію. В місті вони ставали самотнішими і більш незахищеними. Хай там як, але визначення того, що тоді називали божевіллям, розширилося. Наприкінці 1900 року у великих психіатричних лікарнях перебувало 4600 осіб, а вже за п’ятдесят років їх було майже 33 тисячі.
Над входом тягнуться слова, вибиті свинцево-золотим поверх сліпого обличчя фасаду, з гербом і законами. За угодою, укладеною 1925 року між державою і містом Стокгольм, місто взяло на себе обов’язок заопікуватися своїми психічнохворими. З цією метою державний уповноважений постановив року 1929 дати дозвіл на будівництво лікарні Бекомберґа, що й розпочалося в роках 1932— 1933. У цій першій порі є щось утопічне, в цьому написі золотом живуть усі ті сподівання, що колись пов’язувалися з новою лікарнею, цим величним і могутнім соціальним будівництвом. Міські хворі мали отримати новий дім, де їм усього було б удосталь, хтось нарешті мав піклуватися про нещасних, котрі були «вражені божевіллям». Ось яка мрія виблискує у словах із золота, сподівання на новий вид лікарні, новий світ, де ніхто не буде покинутий осторонь, де пануватимуть порядок і турбота, де сміття людства, з яким ніхто не знає, що робити — ті, хто непридатні, і ті, хто століттями жили в клітках під землею — будуть випущені на світло, помиті й одягнені в смугасту лікарняну форму.