Легко ідеалізувати заклад, вважаючи його ідеальним місцем, де зроблять усе, що ми, люди, не спромоглися зробити одне для одного. І водночас воно наводить жах, бо показує те, що є в нас недосконалим: невдачу, слабкість, самотність.
Останній пацієнт (Ще у світлі)
Лікар Яновскі переглядає історію хвороби, Улоф згортає руки. Такі величезні, вони наче належать міцному чоловіку.
— Улофе, можеш запитувати, про що хочеш.
— Як довго я тут?
— Ти пробув у лікарні шістдесят три роки. Уперше потрапив сюди 1932 року. Восени.
Обережна осяйна усмішка.
— Це було дуже давно.
— Так, зараз ти старий.
— Пам’ятаю, я танцював у залі для зібрань у новорічну ніч 1954-го року. Тієї ночі для нас співав Юссі Бйорлінґ. Її звали Ганна Йоганссон, вона скинула форму медсестри і танцювала босоніж, без окулярів. Ми залишилися в каплиці, аж доки не почало світати. Юссі Бйорлінґа виписали минулої весни, але він повернувся, щоб заспівати для нас. Ганна Йоганссон закінчила працювати 1971 року.
— Це було ще до мене. Мені б хотілося прожити ту ніч.
Посмішка на обличчі Улофа швидко зникає, він зтишує голос.
— Що зараз там, назовні?
— Цілком новий світ. Ти знаєш, що потрібно берегтися автомобілів, не можна просто виходити на вулицю.
Він опускає погляд на свої великі руки, що лежать на колінах.
— Знаєте, часом уві сні з’являється мама, вона з’являється лише там, більше ніде. Чому Бог посилає такі сни?
— Як ти сам думаєш: чому Бог посилає такі сни?
— Не знаю, але коли світ руйнується, до мене знову приходить мама.
— Ти справді в це віриш?
Улоф знову ледь усміхається, слабке світло тягнеться його обличчям.
— Так, я весь час чекаю на чудо. На божественне втручання.
Він піднімає руки і, обережно малюючи щось у повітрі, продовжує говорити.
— Я пробував робити ескіз території лікарні, але це складно. Я не знаю, який вигляд вона має ззовні, не знаю розташувань будинків, у мене є лише ці вікна і подвір’я для прогулянок, а ще дорога до каплиці. Я відчуваю, що вона більша, але не зміг би зробити ескіз, що відповідав би реальності.
— Як, на твою думку, укладена реальність?
— Це я і мушу дізнатися. Але боюся.
— Чого ти боїшся?
— Що я не сподобаюся тим, хто назовні.
Ландшафт
Струмки води течуть лісами Бекомберґи, усе тече через повінь після рясних весняних дощів. Едвард стоїть біля вікна, дивиться на парк. Там нікого немає, у кронах дерев гуляє легкий вітер, ніби їх торкається невидима рука. Усі пацієнти зараз в їдальні, крім Їма, який залишився після закінчення консультації.
— Я сумую за домом.
— І як ти собі уявляєш своє перебування вдома?
— Не знаю. Тобто, я про це не думав. Людина ж усюди тягне за собою своє нещастя.
— Ти вже не можеш повернутися до Лоне.
— Я знаю.
— І де ти мешкатимеш?
— Не знаю. В готелі. Напочатку. Поки що.
— А далі?
— Далі? Не знаю. Знову буду випивати.
— І як ти собі це уявляєш?
Їм широко усміхається.
— Хочеш знати?
— Так.
— Думаю, це буде прекрасно. Перш ніж потрапити сюди, я вирішив напитися до смерті. Я думав, що це станеться швидко.
Після обіду Їм іде за Інґер Фоґель до кімнати з медикаментами. Він любить там бувати; без таблеток, які там зберігаються, його душа погасне. Щойно зайшовши до кімнати, Інґер Фоґель скидає дерев’яні черевички і підтягує до стегон білий халат.
— Відкрий шафку, — шепоче він і розпускає її волосся, стягнене у вузол, який важко звисає на потилиці.
— Чому я маю це робити?
— Бо ти мене любиш, бо надто сильно хочеш мене, бо ти знаєш, якою є справжня любов.
Запах крохмалю від її лікарняного халату змішується із запахом камфори і морфіну, вони стоять у полі напруги, бажання і стримування, Інґер Фоґель весь час тримає руку на ручці, щоб відчувати вібрації від ключа в замку.
— Справді?
— Так, саме зараз — так.
Ніби несвідомо вона відкриває шафку і дістає маленьку пляшку з коричневою рідиною, що нагадує сонячне затемнення, і коли ліки нарешті змішуються з кров’ю і розходиться далі нервами, здається, ніби всередині нього розгортається віяло. Світло, зосередженість, легкий сонячний свист під шкірою. Пусті строкаті очі Інґер Фоґель синіють і стають глибшими, шкіра на шиї і під пахвами, яка щойно під його руками відчувалася в’ялою і пористою, раптом виглядає пружною і живою.