— Інґер, яка ти красива, — шепоче він. — Неймовірно красива.
Віта стоїть біля вікна. Спиною до світла, тінь закриває обличчя. Лише він не спить, крізь жалюзі пробиваються перші промені світанку. Сонце завжди повертається до нього, це сталося й цієї ночі. Як і колись, вона одягнена у свою стару сукню, ту, з блідо-блакитного шовку і перламутру.
— Їммі. Я передумала. Я хочу повернутися до вас.
Їм ще більше натягує на себе ковдру.
— Це неможливо, Віто. Ти ж знала про це, коли пішла? Інакше ти цього не зробила б.
Вона повертається спиною до нього і, відкривши щілину у жалюзі, впускає до кімнати смужку світла.
— Але я не хотіла померти, лише зникнути на якийсь час.
— На якийсь час?
— Так. Я не розуміла, що таке вічність.
— Тепер тобі це відомо.
— Я не знала, як воно буде без вас.
Їм натягує ковдру на голову, ховаючи обличчя у теплій темряві.
— Не думаю, що сьогодні він спуститься, — каже Лоне, захлопуючи книжку і підводячись.
— Чому він не прийде?
— Може, йому потрібно побути самому.
Люди на вулицях плачуть. У метро дивний настрій, на місці вбивства лежать замети зимових троянд.
— Не думаю, що йому до снаги зараз зустрітися з нами, не думаю, що він здатен когось зараз бачити.
— Тебе, можливо, ні, — відповідаю і сідаю на місце.
Під час читання Лоне міняється, вона губиться в годинах, стає м’якшою. Здалеку здається, ніби на її долоні сів великий метелик. Якось ми були в будинку метеликів у Відні, величезні лазурно-блакитні метелики, схожі на велетенські очі, прорізали повітря, тягнучись до її прекрасного червоного пальта, вони наче прагнули наблизитися до її краси, до чогось золотого всередині неї. Вона махнула своєю сумочкою на великих золотих і пурпурових метеликів, і ми з Їмом розсміялися з неї, ми так хотіли, щоб якийсь метелик торкнувся нас м’яким крильцем, але з нами цього ніколи не трапиться. Я дивлюся вгору на вікно відділення 43, це сліпе срібне око. Там нікого нема.
Березовим гаєм блукають кілька старих жінок. Здається, наче вони збилися з дороги, раз у раз зупиняються і підводять погляд до крон дерев, одна жінка трусить березу і якусь мить вони стоять під золотим дощем.
— Чому ти завжди у цьому капелюсі, коли ми тут?
— Він тобі не подобається?
— Подобається, але під ним не видно твого красивого лиця.
Капелюх приховує моє обличчя, затуляє очі, я почуваюся захищеною з ним на голові. Його дав мені один чоловік, який зазвичай питає, чи хочу я карамельок, коли я заходжу до його задушливої крамниці, де завжди панує напівтемрява. Час у крамниці на Дроттнітґґатан, здається, завмер; ті старі речі, які там продаються, не мають нічого спільного із зовнішнім світом. У крамниці рідко бувають покупці, а якщо туди хтось і заходить, то одразу виходить геть, тому що відчуває чоловікову неохоту відриватися від пір’я, капелюхів і опудал тварин. Мені подобається ходити поміж лисиць і птахів із затверділими бурштиновими очима і величезних порцелянових далматинців. Часом чоловік дозволяє мені вибрати щось із колекції. «І чого ти там шукаєш, маленька сороко?» Найчастіше я гордовито дякую і відмовляюся, але перед цим капелюхом несила встояти, хоч він і погризений міллю і недобре пахне.
Їм блідий, його долоні холодні й вологі на дотик, він сидить у торішній траві, схрестивши ноги, без куртки.
— Вони довели його до кінця, — раз у раз повторює він і плаче, відкривши рота. — Я завжди знав, що вони доведуть його.
Ми чекали годинами, нарешті він спустився до нас і впав на траву. Я розумію, що він засмучений, тепер увесь світ — сум, але мені стає неспокійно, коли він ніяк не перестає плакати. Все одно ми нічого не можемо вдіяти.
— Холоднішає, — каже Лоне і подає йому руку, — йди сюди, сядь біля нас.
Я повертаю в парк. У центрі парку стоїть каплиця, моя бліда рука на тлі зеленого фасаду, крізь відчинені двері лунає тиха музика. У самій каплиці цілковита тиша, на світлі виснуть пилинки, лише одна дівчина у спідниці в горошок лежить на підлозі, тримає в руці сигарету і дивиться на стелю. Там намальовані покручені, пухкі ангели, які борються один із одним. На підлогу вузенькою смужкою світить сонце, і здається, що дівчина в спідниці світиться, коли на неї падає сонячне світло. Я довго спостерігаю на нею. Часом вона піднімає руку, ніби показує на когось із ангелів, а тоді рука вільно падає вниз. Коли я виходжу назовні, хтось до половини опустив прапор.