Їм лежить на лавці, вмостив голову на колінах Лоне і дивиться на неї.
— Я виберуся з цього. Чи як, Лоне? Ми всі виберемося.
Він сміється до сонця.
— Це ж не я помер. І не ви. Просто якось дивно, що я тут. Неначе світ назовні також розпадається.
Після останнього уроку в школі я йду до парку Теґнерлунден викурити похапцем сигарету, сиджу на першому весняному сонці, підставляю себе під його теплі промені. На одному з нижчих дерев теліпаються рожеві трусики і лисяче боа, вони вже кілька днів висять там. Я трясу дерево і лисяче боа падає на сніг. Намагаюся дістати труси гілкою, але вони надто високо висять.
Якась стара жінка самотньо сидить на дальній лавці. Можливо, це її речі потрапили на дерево.
— Це ваші речі? — гукаю.
Вона якось дивно схилилася, ніби зараз впаде з лавки, і нічого не відповідає. Підійшовши ближче, бачу, що це ніяка не жінка, а шуба, залишена на лавці. Я беру шубу в руки і притуляю до щоки. Вона шовковисто-ніжна і холодна, як сніг, зсередини має сріблясту підкладку. Від неї тхне сильним запахом молі і сигаретного диму.
Я зазираю до крамниці, показую чоловікові шубу щоб помилувався, почуваюся дивовижною твариною, коли він запускає руки у хутро. Боа не показую, бо пригадую, що вже бачила таке в його крамниці.
— Така кішка варта цілого багатства. Якщо вона тобі набридне, я її куплю.
Відтепер я весь цей час ношу хутро, сиджу в ньому на уроках у школі, вдягаю, коли їду до лікарні. Кожного дня після обіду ховаю його в підвалі, перш ніж піднятися в квартиру до Лоне.
«Мамо, я вже їду!» — гукаю у спорожнілій квартирі. Я стою в коридорі, взута в черевики, із обмотаним навколо шиї лисячим боа, і дивлюся на своє відображення. У дзеркалі я виглядаю старшою, ніж насправді, очі потемніли, обличчя видовжилося, рот ніби належить іншій дівчинці. Виходить Лоне, цілує мене в щоку і поправляє капелюха. Вона ніколи не буває сентиментальною, перш ніж я встигаю вийти, вона вже йде до своїх книжок, а коли я повертаюся, вона сидить за кухонним столом, як і сиділа, й читає.
На сонці стоять старі чоловіки, вони тримають запалені сигарети і нічого не чекають, слідкують за хмарами і літаками, що так низько літають над лікарнею, скорившись своєму становищу. Вони рідко скаржаться, і ніколи не противляться правилам лікарні, дозволяють щоб їх відвезли після якогось порушення або за рішенням Едварда чи Інґер Фогель. Спершу мені здається, що чоловіки говорять про геть усе, наче у них немає жодних таємниць, але згодом я помічаю, що вони розповідають завжди одні й ті ж історії, два-три анекдоти, що постійно повторюються. Причина, з якої більшість із них тут опинилися — алкоголь, часом амфетамін або морфін. Тут ніхто не може дозволити собі ностальгії, тому вони ніколи не сумують за тим, хто зник, вони одразу ж забувають тих, кого виписали і хто залишив лікарню, бо ті люди нагадують їм про вже втрачене для них життя. Старих чоловіків у Великому Чол. рідко відвідують. Більшість із них пробули тут так довго, що, напевно, назовні вже не залишилося нікого, хто б іще пам’ятав про них. Молодих чоловіків часом відвідують жінки, подруги і матері, вони завжди приносять шоколадні тістечка й газети. Дехто бере з собою рукоділля, щоб чимось зайнятися під час візитів.
У дверях стоїть якась дівчина і дивиться на нас — це та, з каплиці, вона вбрана у лікарняний халат, знизу визирають голі тоненькі ноги. З-під халату прозирає мереживна нічна сорочка і блискуче блакитне намисто. На ногах — великі коричневі чоловічі капці. Потім я впізнаватиму її за човганням, це особливе Сабінине човгання. Я підводжу погляд і бачу, що вона дивиться на нас з якоюсь подобою усмішки. Коли вона заходить до кімнати, Їм отямлюється від заціпеніння, починає сяяти, наче всередині нього хтось запалив лампу.
— Сабіно, ходи сюди, привітайся з Єккі.
— Привіт, Єккі. Мені подобається твоє хутро.
Вона бере мене за руку, її рука волога і млява. Потім я дізнаюся, що їй тридцять шість, але вона нагадує дитину або підлітка. Під очима у неї плями туші, ніби вона щойно плакала або довго спала. Волосся розпущене і заплутане, вона, здається, вийшла в одній білизні. Я дізнаюся, що вона виросла в Природничо-історичному музеї, де її батько був реставратором. Її гордість — у неї є місце поховання на кладовищі Гедвіґи Елеонори. Там ховають усіх реставраторів і членів їхніх сімей.