— Можеш залишити це біля Альбано? Це для моєї подруги.
— Окей.
Після цього вона губиться у своїй маленькій пудреничці. Я трохи чекаю, але зрозумівши, що вона вже відсутня, іду відвідати Їма.
Годинник на церкві Гедвіґи Елеонори пробиває четверту. Десь далеко чути перших птахів, які повертаються після ночі. На світанку їх так багато, вони кружляють навколо вежі, ніби зловісна хмара. Я часто сиджу у вікні і спостерігаю за ними, чекаючи, коли прокинеться Маріон.
Їм піднімається і стає біля дверей, що ведуть на балкон.
— Пам’ятай, Єккі, якщо ти коли-небудь опинишся у психіатричній лікарні, завжди старайся подружитися з медсестрою відділення.
— Окей… А чому?
— Тому що саме вона має владу над шафкою з ліками.
— Добре, я запам’ятаю, — відповідаю я, сміючись, — але зараз уже немає психіатричних лікарень.
— Звісно, таки нема. Та й Інґер Фогель уже, напевно, давно нема.
У ніч напередодні його від’їзду до Каріньо я не можу заснути. З’являються перші промені сонця, я вдягаюся, щоб ненадовго вийти. Їм спить на тонкому матраці біля дитячого ліжечка, я заглядаю до кімнати і помічаю, що Маріон скотився вниз на нього. Лежить, закинувши ногу на Їмові груди, обличчям притиснувся до його плеча — так, як зазвичай спить разом зі мною.
На Юнґфруґатан безлюдно, мокрий асфальт, під вуличними ліхтарями проступає сіре світло, ніби м’який дощ. Майстер, який робить перуки, вже на місці, працює собі під слабким світлом лампи. Я спиняюсь і дивлюся на нього якийсь час, перш ніж рушити далі. Він сидить у невеликому колі світла, повільно тягне голку вгору і вниз світло-попелястою перукою. У церкві Гедвіґи Елеонори світиться, як завжди, попереду самотньо сидить стара жінка, вона заснула під ангелами і кількома пластиковими пакетами біля ніг. Я минаю її, але вона не прокидається. Впритул до баптистерію стоїть скляна труна, раніше її там не було. Під склом лежить спяча дитина, напевно, лялька, але виглядає, як справжня. Її тіло вкрите білими пір’їнами, які весь час рухаються, ніби від нечутних подувів вітру, хоча всередині церкви ніщо не порушує спокою. Я довго стою і дивлюся на дитину, через легкі рухи пір’їн здається, ніби вона дихає.
Знову виходжу на світло, лавки на площі вже обсіли люди. На відстані вони нагадують великих птахів, які зібралися разом, щоб зігрітися холодною зимою. Той, худорлявий з бородою і в куртці-матросці сидить трохи далі від інших, біля нього — невелика валіза. Він вже так давно випиває на площі, що ми почали заводити розмови. Щоразу, коли я проходжу повз нього, він махає мені і запрошує сісти поруч. Іноді я так і роблю, сиджу трохи зі своїми пакетами з продуктами, слухаю його і відчуваю, як з темряви його рота витікає сморід смерті.
— А де Шекс? — питає він.
— Шекс ще спить, — відповідаю і показую пальцем у бік Юнґфруґатан.
— Передай, щоб якось навідався, покажу йому, як складати справжній спортивний літак.
Його очі водянисто-блакитні, такі світлі, він має ту властиву багатьом алкоголікам покірність перед смертю, особливу м’якість. Це зникає, якщо перестати пити, і тоді вони стають тверді й холодні, залишається тільки безцеремонність з часів їхнього пияцтва, яка єдина могла їх захистити.
Їм і Маріон вже прокинулися, сидять за столом на кухні на сліпучому холодному срібному світлі. Схилили голови над поламаним гелікоптером Маріона, здається, ніби вони перебувають углибині власного літа. Якийсь час я стою в дверях, потім вони мене помічають.
— Мамо, поглянь, мій золотокрилий знову може літати! — вигукує Маріон і піднімає руку, щоб запустити через кімнату маленький летючий кораблик.
З Маріоном я була сама, переїхала від Рікарда, коли завагітніла. Я знала, що ніколи не зможу ділити з кимось дитину. Рікард спершу приходив відвідати нас, але це було давно, думаю, його гнітило відчуття, що він тут чужий, що він назовні. В кімнаті для пологів я попросила акушерку вийти і залишити мене на самоті з болем, та й потім не приймала відвідувачів, цілими ночами лежала без сну і дивилася на Маріона, що лежав у темряві, підтягнувши ноги до живота, ніби маленька жабка.