— Їме, як думаєш, моє дерево ще росте в Обсерваторіелюнден?
— Я не знаю, я вже не впізнаю себе у Стокгольмі, але, якщо хочеш, можемо піти туди і перевірити. Все одно я поняття не маю, що мені робити зі своїм життям. А коли людина помирає, частково ця проблема відпадає.
— Лише частково?
Їм сміється.
— Так, або й узагалі.
Того вечора ми піднімаємося до Обсерваторіет, Їм знову тверезий, його голос такий м’який, як і раніше, колись давно. Зненацька він звучить, як той Їм, котрого я вже заледве пам’ятаю, як той, ким він був до алкоголю, до розрухи, якщо лиш існує щось таке, як до.
Під великим небом (Ескіз до лікарні)
На подвір’ї Бекомберґи перед Клокхусет зібралася невелика група людей, щоб випити по бокалу за нову лікарню. Літо 1932 року незвично прохолодне, якась холодна весна, що переходить в осінь вже наприкінці серпня. Пацієнтів ще немає, перший прибуде лише за кілька тижнів. У маленькій групі людей з бокалами шампанського в руках, окрім архітекрора Карла Е. Вестмана, є ще інші представники Управління медицини, лікарі, державні службовці і політики. Над ними низьким небом кольору жовчі сунуть поодинокі хмари, а далі — тільки обшир зелені. Щойно посаджені японські дерева й екзотичні кущі тут і там стирчать із землі, ще молоді, нездолані, ніби дезорієнтовані після довгої подорожі світом. Група людей доброї волі стоїть у тьмяному пообідньому світлі, святкуючи відкриття лікарні. Десь далеко гримить, над Клокхусет нависли фіолетові хмари, і люди піднімають келихи не одне до одного, а до неба жовтуватої барви. Який дивний жест, ніби там, нагорі, хтось брав участь у святкуванні чи, принаймні, слідкував за їхньою роботою на Землі. Оплески, які швидко стихають, а тоді хтось виходить зі срібною тацею, повною канапок з куркою. Вестман замислений, думками він уже деінде. В голові креслить ескізи нових будівель, неспокійно чекає завершення церемонії, щоб повернутися до кабінету і продовжити роботу за креслярським столом. У цього чоловіка велика кучерява голова, повна ідей нового світу, де більше не існуватиме ані хвороб, ані безладу чи бідності, ані всього того приниження, яке завжди оточувало хворих і покинутих. Хтось із Комітету виголошує коротке слово про нову лікарню, про чистоту, порядок і красу, і каже, що хворим тут нічого не бракуватиме.
Народження з темряви держави загального добробуту. Замок на дні світу, який насправді є в’язницею, палацом для спотворених і безнадійних, де вони можуть перевертатися в застояному брудному світлі, самотні, замкнені, забуті. Чиста освітлена лікарняна зала, яка вибирається з-під землі, ніби плід зі своїх кривавих оболонок, велична, подібна до замку лікарняна споруда там, де раніше був тільки ліс: птахи, дерева, небо, вода.
Упродовж свого першого, 1932 року, лікарня Бекомберґа прийняла 600 осіб. За три роки у ній було 1600 пацієнтів; з урахуванням понад 800 осіб персоналу, які мешкали на території лікарні, вона нагадувала невелике місто.
Темна весна
— Пригадуєш те дерево, посаджене для мене в Обсерваторіелюнден, як воно розквітло тієї зими, коли Їм потрапив до Бекомерґи?
Лоне дивиться на мене, вона ще уві сні. Лише я завжди кличу її у снах, вона — ніколи.
— Думаю, його вже нема. Зрубали, коли переробляли парк біля Обсерваторії.
— Але пригадуєш, як воно розквітло посеред зими, як усе дерево раптом вкрили маленькі рожеві й жовті квіти?
— Це були не квіти, — каже Лоне, відгортаючи пасмо волосся з обличчя, — це твій тато п’яним начіпляв паперових ліхтариків за кілька тижнів до того, як потрапив до лікарні.
Я завжди думала, що то були зимові квіти, що сталося диво і вони раптом розквітли на морозі. Думала, що це були квіти Чорнобиля.
— Чому він це зробив?
Я затягую блискавку на стьобаній куртці і хукаю на пальці, вони заніміли від холоду.
— Він, напевно, хотів показати нам, що йому шкода. Або, може, ти плутаєш Обсерваторіелюнден із квітами у парку лікарні.
— Можливо. Коли розквітли дерева, я почала їздити туди сама.
На яскравому сонячному світлі рідина в маленькому шприці виглядає золотистою. Якийсь лікар, не Едвард, притискає Їмову голову до трави, а в цей час Інґер Фоґель робить укол, що вгамовує його тіло. Я запхала йому до рота рукав свого светра, чекаючи на Едварда, але той не приходить.
— Іди, — каже Інґер Фоґель, підвівши на мене погляд, — Єккі, тобі треба йти додому.