Лікар Яновські відхиляється на спинку крісла і сплітає руки за головою.
— Думаю нам треба трохи поговорити про те, що відбудеться потім.
— Потім?
— Розкажи про твої плани.
Улофове лице просвітліло.
— Атож, щодня я ходитиму в лікарню Саббатсберґ, спочатку буду мешкати з братом і його дружиною у Веллінґбю. Чи як? Чим іще я займатимусь, я щось забув?
— Звучить непогано, хороший план.
— Вони також уже старі. Не думаю, що їм надовго стане сил. Ну, і в мене є ліки.
— Так, у тебе є ліки.
Улоф нахиляється уперед і говорить тихіше.
— А ще я сподіваюся на Улофа Пальме. Він — моя остання надія.
— Що означає — сподіваюся на Улофа Пальме?
— Не знаю, я просто сподіваюся. Думаю, що Улоф Пальме думає про нас — про тих, хто не такі успішні.
Телефонна розмова (Стокгольм-Каріньо)
У телефоні голос Їма, доходить сюди телефонними дротами, що тягнуться вздовж автомагістралей Європи, я чую, як він м’якшає, коли Їм розуміє, хто телефонує.
— А-а, це ти? Як у тебе справи?
— Добре. Маріон пішов до школи. А ти як?
— Як завжди… Який у цьому всьому сенс?
Він трохи розповідає про будинок, про апельсинові дерева і про жінку на ім’я Маґда, яка зараз допомагає йому готувати їжу і прибирати, ми говоримо про те, що Іспанія так стрімко змінюється, що тепер щодня люди змушені залишати свої будинки.
— Європа наближається до свого кінця, — з досадою каже Їм. — Ґрандіозна Європа перетворюється на світові задвірки.
Можливо, Їм думає, що це він — Європа.
Він замовкає і тоді я говорю, як є — що телефоную, бо хотіла б прочитати записи його історії хвороби з Бекомберґи. В руці у мене Сабінині намистини, розмовляючи, кидаю їх одну за одною на стіл, тоді збираю, і знову розкидаю по столу.
— Звісно, можеш прочитати мою історію, у мене нема від тебе ніяких таємниць, — відповідає Їм швидко, не роздумуючи.
— Ти сам не хотів би прочитати? — запитую.
— Краще не треба.
— Але мені можна?
— Так, у ній же і твоє життя теж. Ти також там була, і ти завжди знала про мене більше, ніж я сам знав.
За церквою сідає сонце. Холодне біле зимове сонце. Я довго не наважувалася зателефонувати, багато разів піднімала слухавку і клала на місце.
— Але я навіть не знаю, де ці записи, не знаю, як тобі допомогти.
Я розказую, що вся документація з Бекомберґи зберігається в архіві, відразу за околицями Стокгольма, цієї холодної весни я сиділа там і читала записи в історіях хвороб і щорічниках з першого десятиліття лікарні. Сімдесят років вони були недоступні, а тепер записи історій до 1943 року оприлюднені.
— Що там написано, у тих історіях?
— Усе що завгодно. Фото усіх пацієнтів. Наймолодшому всього шість років. Хлопчик, у нього остання стадія сифілісу.
— Бідолашний малий.
— Не було ніяких ліків, нічого не було. Більшість помирали там.
— У мої часи усе було не так. Це була геть інша лікарня. Мені там подобалося. Але я пригадую нічні крики, пам’ятаю старих жінок і чоловіків, які багато років пробули в лікарні, як вони безцільно ходили кругами по подвір’ю.
За деревами ще ледь світить сонце. Звідси вони виглядають такими малими, розміром з сірники. Біля моїх ніг лежить Маріоновий дирижабль з радіокеруванням, по підлозі розкидані батарейки, здається, він розкрутив дирижабль і намагався його полагодити.
— Коли я розказую людям, що ти був у Бекомберзі, вони завжди думають, що ти мертвий, — кажу.
— Чому?
— Ну, бо для них Бекомберґа була, як і всі старі психічні лікарні, місцем за межами світу, звідки ніхто не повертався живим, — відповідаю і ловлю перлину, яка от-от вдариться об підлогу. У моїй руці перлина темно-синього кольору, блискучий холодний кобальт.
— Коли ти приїдеш влітку до Стокгольма, ми могли б разом поїхати в архів і забрати записи історії?
У телефонній слухавці надовго западає мовчання, чути лише тихе сюрчання цикад. Поглядом я веду за літаком, що повільно летить вдалині. Ледь помітна смужка в небі, що зникає за безлистими деревами. Голос Їма звучить так близько, але він уже на безкінченній віддалі.