— Я ж не знаю, чи ще повернуся до Стокгольма, — тихо відповідає він. — Чи ти забула?
На церкві Гедвіґи Елеонори б’є годинник, тонка біла лінія від літака, затягується синявою, ніби шов, а тоді розчиняється і зникає. Щось тут не так з перспективою, з мого вікна усі літаки наче падають на землю. Я нічого не відповідаю, і Їм продовжує говорити, він звучить так легко там, здалеку, біле перо в його голосі.
— Привези з собою комісара Бельмондо, я покажу йому море. Якщо ви приїдете, я напишу довіреність, можеш взяти її з собою до того архіву.
Іграшки Вінтерсона
Шпильки у волоссі Лоне блищать, ніби комахи нічної пори, одне пасмо волосся виплуталося з вузла і хвилею спадає їй на обличчя. Золота пряжка у формі жука, заколка з перлинами, така, як завжди. Вона дивиться на свій годинник, маленький срібний годинник, відколи себе пам’ятаю, вона завжди його носить, а тоді переводить погляд на старий годинник на лікарні. Уві сні ми стоїмо перед Великим Чол. на сирому холоді.
— Мабуть, зупинився. На моєму вже скоро восьма. Коли їздить автобус?
— Щопівгодини, — кажу я. — Можемо поїхати звідси, коли завгодно.
— Скоро стемніє.
— Тоді давай побудемо ще трохи?
— Якщо хочеш.
Вона слідкує поглядом за чимось, але я не бачу, за чим, швидка тінь зникає поміж деревами, маленька пташка чи нічний метелик. Лоне тягнеться за камерою, інстинктивно, за звичкою, а тоді спиняється і залишає затію.
— Ти не любила його відвідувати? — потім питаю.
— Ні, не любила.
— Ти поїхала. До Чорного моря.
— Так.
— А я стала приїздити сюди сама.
— Так. Я ненавиділа тутешній запах хвороби, цей білий зернистий запах лікарні, мені ставало погано, тільки-но я заходила до лікарняного парку.
— Мені теж було погано, але я звикла.
— Ти, Єккі, ніколи нічого не боялася.
— Боялася, мені була так само страшно, як і тобі, але я все одно приїздила.
Рука Лоне лежить на камері.
— Тоді чому ти їхала?
— Я не хотіла, щоб він був самотнім.
Вона підводить на мене темний погляд.
— Я теж була самотня, Єккі,
Лише одного разу Їм просить дозволу піти з лікарні. Його перевели до медичного відділення, але раз на день він довго піднімається сходами на піддашшя до Едварда, щоб розповідати про своє життя.
Едвард стоїть біля вікна, дивиться на сніг і плями оголеної землі у Клокхуспаркен тут і там. Він щойно розповів Їму про свій перший розтин — дівчина, яку він знав з гімназії, вчинила самогубство і лежала перед ним на занятті з розтину.
— Я вперше торкався роздягненої дівчини. Світле кучеряве волосся на лобку, рожеві плями грудей, мертве закам’яніле обличчя — здавалося, вони належали двом різним жінкам. Вона була така худенька, що під час огляду її тіла перед розтином я відчував під шкірою її органи. Печінку, жовчний, селезінку, нирки.
На згадку про нещасну голу дівчину його очі наповнюються слізьми. Їму нічого сказати про дівчину з двома обличчями.
— Я не хочу залишатися серед цих безумних. Не думаю, що від перебування тут я стану здоровішим.
Едвард повертається, здивовано дивиться на нього, наче забув, що Їм сидить у кімнаті. Частина його ще залишається в навчальній залі, заставленій металевими посудинами з органами, де висить солодкавий запах нутрощів.
— Усі ми божевільні, Їме, — каже він. — Я божевільний, і ти — теж.
— І звідки ти знаєш, що я божевільний? — запитує Їм.
На Едвардовому обличчі спалахує усмішка, ніби лампочка в темній кімнаті.
— Ти мусиш бути божевільним. Інакше не прийшов би сюди.
Щоразу, коли я заходжу за браму лікарні, світ по інший бік провалюється, ніби хвиля, що відкочується і відкриває нову берегову лінію, ніби повалені дерева в лісі Юдарскуґен, де повзають хробаки. Я мчу через подвір’я аж до беріз, що ростуть перед Їмовим відділенням, і уявляю собі, як одного дня лежатиму, як Сабіна, у траві, розгорнувши перед собою велику книжку. Для мене вона є образом у майбутньому, ця її ясність і краса.
— Привіт, Сабіно.
Вона не відповідає, лише дивиться на мене так, наче я дерево чи квітка. Я обережно кладу біля її руки маленький пакунок.
Від мокрої землі піднімається тепло, між високими травинками літають перші бліді метелики літа. Здається, ніби тут буває лише одна пора року, цей теплий невпинний літній дощ і тінь завмерлих верхівок дерев, немає вітру, немає часу, немає часу майбутнього. Коли я приходжу, Їммі Дарлінґ часто буває в компанії інших пацієнтів, тепер він належить лікарні. Можливо, нам він ніколи не належав, мені, принаймні, ні; можливо, він належав Лоне, колись давно.