Уночі в квартирі на Лілл-Янсплан часом буває, що в якоїсь дівчини стається напад, тоді її можна привезти до лікарні, коли розвидніється. «Іграшки Вінтерсона» — так вони називаються, ці дівчата, які безцільно кружляють вечірками, які часом беруть плату за своє товариство, а коли падають навзнак, потрапляють разом з Едвардом до автомобіля. Потім вони прокидаються в білій кімнаті, і над ними схиляється Едвардове розпливчасте обличчя.
— Дорогенька, не бійся, ми про тебе подбаємо.
— Де це я?
— Не думай про це. Взагалі ні про що не думай, моя люба.
Їм: У лікарні дівчата залишалися місяцями. Ніхто їх за не шукав. Потім, за якийсь час, я дізнався, що не лише дівчат, а й усіх нас називали «іграшками Вінтерсона». Дорогою до міста я перевдягнувся. Едвард хотів поговорити про дівчат, він завжди був закоханий у якусь пацієнтку, інші жінки на вечірках ніколи його не цікавили, для нього існували лише пацієнтки. На тих святкуваннях ми несамовито напивалися, там були кокаїн, трава, снодійні таблетки. Едвард знайомив мене з красивими, заможними людьми, а десь там, у місті, залишалося те, що було моїм життя. Цього більше нема. Існували лише ті ночі, коли ми виїздили за територію лікарні. Тієї ночі, коли вбили Улофа Пальме, в квартирах до ранку не гасло світло. У вікнах стояли люди і випивали.
Часом вночі Сабіна йде геть з квартири на Лілл-Янсплан, звук її кроків стихає внизу на сходах, вийшовши на вулицю, вона махає Їму, той сидить в компанії кількох старших жінок, котрі слухають його історії з лікарні. Це наче гра: якщо він розсмішить їх, можна не боятися, не боятись їхнього багатства, тієї лекості, з якою вони рухаються. Йому завжди це вдається, вони сміються, притиснувши долоні до губ, аж на шиях виступають червоні плями.
— Кульверти — то цілий світ, — каже він. — У деяких місцях на стелі видно коріння дерев. Неймовірно. Колись ними бігали діти-сироти. Тепер лише Едвард ганяє коридорами на свому самокаті.
— І Едвард ось так дозволяє вам виходити?
Їм торкаєтся до руки жінки, шкіра під золотим брелком потріскана.
— Так, і кращого не придумати.
Дорогою до лікарні на задньому сидінні сидить нова дівчина і сонним поглядом дивиться на місто. Їм запитує про Сабіну, але Едвард небагатослівний.
— Вона повернеться. Сабіна ніколи не йде надовго. Повернеться щонайбільше за кілька днів.
— Я думав, вона хотіла вибратися звідси.
Едвард стримано сміється.
— Їй теж так здається.
У білих тремтливих променях світанку зникає міст Транеберґсбрун. Здається, ніби він тягнеться невідь-куди, наче по інший бік йому бракує опори. Їм заплющує очі і засинає. Прокидається від гавкоту сторожових собак перед автомобілем. Поруч нерухомо сидить Едвард і дивиться на Клокхуспаркен.
Перед Сабіною відчиняються двері автомобіля, вона саме прямує в Кунґстредґорден, знайомий голос, бліді руки, ледь поцятковані веснянками, в темному салоні вгору повільно піднімається струйка диму. Сабіна вдягнута у світло-синє пальто поверх джинсів; ранній ранок, вона цілу ніч не спала і рахувала зірки. Сонячне світло цідиться між деревами, ніби крізь збільшувальне скло, Сабінине волосся заплутане й брудне. У венах — залишки снодійного, вони змішуються з кров’ю і чимось іншим, чимось твердішим, кристалічним, смертельним, більшим за всю любов. Угорі переливається золотом небо, між деревами літають поодинокі птахи.
— Поїдеш зі мною назад до лікарні?
— Що мені там робити?
— Ти, мабуть, втомлена і тобі треба поспати.
— Ти можеш мені допомогти?
— Ти ж знаєш, що можу.
— Усе одно смерть не хоче мене забирати.
— Заходь сюди, дитинко! — гукає чоловік з крамниці, затуляючи своїм велетенським тілом прохід у дверях. Я прослизаю в темряву й одразу ж у ніздрі б’є запах смерті, я вдихаю його прямісінько в легені. Двері позаду зачиняються, щоразу, коли я протягаю руку і чогось торкаюся, чоловік кричить, що можна це взяти. Я на нього не зважаю.
— Ти носиш капелюх. Тут стільки капелюхів, які тобі пасуватимуть. У мене є чудовий капелюх з опущеними крисами з Токіо, поглянь на нього.
Він обережно торкається хутра, наче це жива тварина. Коли я кажу, що шукаю щось особливе для друга, який у лікарні, чоловік кидається через крамницю. Дорогою зачіпає речі, ті падають на підлогу — віяла, підсвічники і голий манекен. Я обережно підбираю віяла, кладу їх на місце. Манекен, перевернувшись, лежить переді мною, його руки і ноги дивно перекручені, я переступаю через нього, щоб пройти вглиб крамниці. Чоловіка якийсь час не видно, а тоді він з’являється за завісою, несе глобус. Позаду нього тягнеться шнур.