— Це був гарний початок.
— Ти думаєш?
— Так.
— Не знаю, — каже Їм, — завжди ці широкі жести. Не достатньо, що вона щойно народила первістка, їй треба було на Кунґсґатан, бо там були всі інші.
— Вона, мабуть, була щаслива, що закінчилася війна, що вона народила тебе в мирний час.
— Віта була такою ж, як я, ніщо й ніколи не могло принести їй задоволення. Вона не була щаслива до смерті батька, вона почувалася такою ж нещасною, коли він був живий. Він завжди старався вивести її за собою на світло, але вона не хотіла.
— Можливо, вона не могла. Може, їй нічого не хотілося.
— Можливо. Щоранку вона одягала білу як льон плісировану спідницю і йшла до міста на роботу, я бачив, як вона проводила гребінцем по волоссю, перед тим, як зникнути за рогом, вона була однією з перших жінок в нашому кварталі, які мали роботу, і тому я нею захоплювався. Я бачив її зусилля, бачив її нудьгу і сумніви, мені було нескладно це зрозуміти.
— А як же ти, Їме? У твоєму житті мусили бути миті, коли ти почувався щасливим.
— Так. Я ніколи не був таким щасливим, як тут, у лікарні.
— Давай, зараз, — каже Сабіна і тягне його до огорожі з північного боку, під час прогулянки без нагляду до телефонної будки, це їм дозволяють кожного дня. Після шести місяців, проведених у лікарні, Їму все частіше дозволяють відлучатися. Напоготові, з луком і стрілами вони чекали біля дверей лікарні, а в цей час Інґер Фоґель наближалася коридором з великою в’язкою ключів, що відскакувала від її стегна. Перебравшись через огорожу, вони наосліп біжать між деревами.
Спиняються і трохи чекають, доки вдалині вже не чути гавкоту сторожових собак. Сабіна й справді неймовірно точно цілиться, стріла ідеальною дугою прошиває повітря і влучає в стовбур дерева, куди Сабіна вирішила поцілити, і з кожною стрілою вони все глибше заходять до лісу. Сабіна сміється з Їма, його стріли падають у мох, пролетівши всього кілька метрів, а гавкіт собак усе наближається.
— Нічого з тебе не вийде, Їме, але ти все одно окей.
Собачий гавкіт оточує їх стіною. Сабіна прикріплює своє кишенькове люстерко до стовбура, стоїть і розглядє своє обличчя, наче її доля насправді якась не така, прихована за відображенням, що з’являється перед нею. Вона нагадує ляльку, її обличчя від ліків стало трохи блискучим і набряклим. Їм стоїть позаду, дивиться у дзеркало. У задзеркаллі вони є іншими, там немає лікарні, нема законів, нема майбутнього, лише їхні обличчя одне біля одного.
Собачий гавкіт наростає, іноді його чути майже впритул, а тоді звук приглушується, там, мабуть, ціла зграя собак. Він дивиться на її обличчя у дзеркалі. Можна подумати, наче Сабіна розглядає себе, але насправді вона дивиться на нього. Тоді переводить погляд на дерево за люстерком, з верхівок струменить м’яке світло.
— Я ніколи не зустрічав подібної до тебе.
— З цього варто радіти, — каже вона, ніжно хапає його за шию і притягує до себе. — Знаєш, яка найщасливіша думка в Ейнштейна?
— Уявлення не маю.
— Та, що падає, перебуває за межею всіх законів. Бо у падінні над нею не владна сила тяжіння.
— Сабіно, я не хочу, щоб ти падала. Мені здається, я можу зробити тебе щасливою.
— Усім так здається. Не можеш. Ходімо.
Приховані тінню дерев, вони лягають на землю. Гавкіт собак тепер наближається, короткі сильні удари між деревами, і страх струменить хребтом, ніби холодна рідина. Їм цілує її голе веснянкувате плече і, дивлячись, як вона витягнулась на траві, думає, що з усіх бачених ним людей в неї найяскравіше внутрішнє світло. Щоранку, прокинувшись у відділенні, він думає, що Сабіна — найкрасивіша людина у світі.
— Сабіно, ти, насправді, занадто розумна.
— Для кого?
— Для мене. Ти, напевно, вчилася.
— Колись, один семестр в університеті.
— Справді? Що ти вивчала?
— Математику. Зоологію. Короткий курс про маятник Фуко.
— А чому ти покинула навчання?
— Я рано почала ходити на лекції. Ми жили зовсім близько до університету. Замість того, щоб йти до школи, я сідала на останніх рядах у лекційній залі і слухала. Часом спала.
Їм торкається її волосся.
— Іноді я шкодую, що вступив до університету, мені хотілося грати на піаніно або писати. Думаю, тоді я був би інакшим.
Вона міцно його цілує, а тоді відштовхує.