Їм нагадує старого хлопчика коли сидить у кріслі, занурившись у нього так, що воно виглядає величезним, недбало витягнувши свої довгі кістляві ноги. Крісло — одна з небагатьох речей, що залишилися після Віти і Генріка, вже нічого нема, давно все розпродали, коли Їмові були потрібні гроші. На фотокартках вони стають дедалі молодшими, поки всі ми старіємо. Віті було якраз під сорок, коли її не стало, вона була трохи молодшою, ніж я тепер, на старих чорно-білих весільних фотографіях її очі далі випромінюють світло.
Ніхто не міг собі уявити, що Їм колись постаріє. Він завжди перебував поза часом, жив за своїми правилами, ніби велика дитина, небезпечна й неслухняна, він завжди надто сильно любив смерть, аби хтось міг уявити собі зістареного Їма. Часом я думаю, що Їмові бракує зображень життя після молодості, зображень старіння, він завжди робив те, на що мав охоту, потурав усім своїм забаганкам та інстинктам: брехав, обманював, пив, зраджував; не думаю, що він коли-небудь когось любив. Ані мене, ані зведених братів. Напевно, не любив і Лоне.
— Та ну, Єккі, — каже він, забувши, що наступного року йому виповнюється сімдесят, — я ніколи не стану старим. Для старості моє життя було надто важким. І я ніколи не хотів жити. Не по-справжньому. Не так, як ти.
Він знову вирішив померти, так і оголошує свій намір, тільки-но з’явившись у дверях на Юнґфруґатан. «Єккі, я не хочу старіти. Не залишилося нічого, заради чого можна жити». Він приїхав до Стокгольма, щоб попрощатися зі мною і Маріоном. За кілька місяців Їм збирається виплисти з невеликої бухти на півночі Іспанії. Він приберіг пачку снодійних таблеток «Імован» і попросив мого благословення; він його отримав, бо зазвичай я не відмовляла йому в проханнях. У його присутності я завжди ставала німою, ніби всередині мене стиралися всі думки.
— Роби, як знаєш, Їме, — швидко кажу я. — Ти завжди так робив.
Їм часто писав мені листи після того, як переїхав від нас із Лоне до маленької орендованої кімнати на Обсерваторіеґатан. Це було ще до того, як він потрапив до Бекомберґи.
— Люба Єккі, ти мусиш допомогти мені. Єккі, просто зайди на хвильку сюди після школи. Тепер ти єдина, хто може мене порятувати. Можеш прийти до мене? Мені тут так самотньо.
Я ніколи не відповідала на його листи, не знала, що сказати, я завжди мала відчуття, що не зможу врятувати Їма, навіть якщо справді намагатимуся. Зрештою, його завжди рятувало щось інше — жінка, як от Сабіна, чи алкоголь.
Їм не схожий на себе. Його обличчя бліде, хоч над його будинком у Каріньо світить яскраве пекуче сонце, він одягнений у завеликий на кілька розмірів джентльменський костюм і елегантні черевики, він ніколи не носив такого. Раніше завжди були джинси, зіпрані футболки і кросівки. Він наче вбрався до власного похорону. І світло, яке завжди було в його очах, погасло. Прекрасне, лякаюче, самотнє світло, воно розливалося і освітлювало ніч навколо нього, воно випромінювало якусь особливу енергію і нерозсудливість, щось нестримне, як сильний вогонь або гірський обрив. Темносиній ірис одного ока покритий тонкою молочною плівкою, погляд не знає спокою, чогось вишукує. Без жінок і алкоголю, без внутрішнього мерехтіння руйнівного жару сексуальності не зосталося нічого, лише попіл, постаріле тіло у завеликому костюмі, без майбутнього і без сподівань. Водяна ящірка, яка звивається в літньому повітрі, її вертке, вібруюче, еластичне тільце, що виблискує на воді, вибухово переповнене життям і енергією, зморщується з настанням зимової холоднечі.
Колись давно я думала, що наша сім’я благословенна якимось особливим світлом, я думала, що з нами не трапиться нічого лихого. Їм якось так умів розповідати про світ, що я відчувала нашу шляхетність і обраність, від його історій про життя світ навколо ставав позолоченим. Коли я потрапила до Бекомберґи і зустріла там старих чоловіків, які говорили про себе, як про королівських і титулованих осіб, щось нагадало мені про Їма. Життя тих людей також було золотим, піднесеним. Вони самотньо кружляли трохи вище, понад життям решти людей. Окремо від усіх, вперед у великих золотих епікажах, а інші в цей час любили їх і боялися.
За моїм вікном — білі нитчасті промені зимового сонця, вони тягнуться між соснами, обертаючи крони дерев на золото, а тоді зникають за церквою Гедвіґи Елеонори. На мить мені здається, що великі дерева горять. Корені і голі стовбури світяться в сутінках, ніби охоплені вогнем, але слабке золотисте світло швидко тоне у тінях. Зима Юди, по-зрадницьки м’яка.