— Ти не повинна тут бути, це місце не пасує такій, як ти. У цьому чудовому хутрі.
— Але я більше ніде на світі не хочу бути, лише тут, — відповідаю.
Чоловікам смішно з моєї впертості, тільки Сабіна дає мені спокій.
— Хтось хоче? — питаю я, простягаючи глобус. — Разом із ним ще лампа.
Один старий у спортивній куртці простягає великі кістляві руки.
— Можна мені?
— Бери. Тому, для кого я його принесла, він не потрібен.
Біля каплиці стоїть величезний чорний автомобіль, вікна завішані білими фіранками. Якийсь чоловік у формі, якого я раніше ніколи не бачила, схилився над розгорнутою на капоті газетою. Сабіна сидить на лавці у затінку дерева, в руці у неї пудреничка, вона розглядає в дзеркальці своє обличчя. Можливо, вона сподівається відшукати там інше обличчя, якщо лиш досить довго буде дивитися. Трохи далі, у тіні дерева стоїть Інґер Фоґель і поглядає на парк. Коли вона відвертається, я випускаю з руки в траву перед Сабіною невеликий пакет; зі зміїною швидкістю вона простягає руку і ловить його.
— Казали, що вночі була пожежа, хтось підпалив себе у майстерні, — кажу я, щоб Сабіна не пішла.
А коли вона не відповідає, питаю:
— Він вижив?
— Вона. Це була вона.
— Ах. Вона вижила?
Сабіна дивиться на мене світлими очима, під сильним сонячним промінням її зіниці звужуються.
— Знаєш, ти мені когось нагадуєш. Когось, хто дуже давно мені подобався.
— Усім завжди здається, що я нагадую когось іншого, — кажу я. — Так, наче ніяк не пасує, щоб я була просто собою.
Сабіна сміється, вона прудка, як ртуть.
— Я просто зраділа, коли побачила тебе.
— Я лише поцікавилася, чи вона вижила. Та жінка, з пожежі.
— Звісно що ні. Слухай, ти ж подібна на мене. Колишню. У тебе плечі плавчині. Колись я плавала. За кожної нагоди. Я збиралася переплисти Атлантику.
Вона встає з лавки і рвучко торкається мого плеча.
— Це перед тим, як ти стала…
— Стала ким?
— Перед тим, як ти стала… Я маю на увазі, перш ніж ти… перш ніж опинилася тут.
— Ні, це було інше, дуже давно. Це такий спосіб перебувати у світі, ставити безліч запитань, на які я насправді не хотіла знати відповідь.
— Що то були за питання?
— Звичайні. Просто я загрузла в них. Не просунулася далі. Але ти інша, ти підеш далі. А тепер це зробив якийсь француз. За сімдесят два дні. З Остервілля до острова Бель-Іль. Це фізично неможливо, йому довелося б пливти по вісімнадцять годин на день. Мабуть, він здебільшого сидів у човні, що плив услід, і попивав собі червоне.
Зненацька біля неї з’являється Едвард, похмуро посміхається.
— Куди це подівся твій кавалер, Сабіно?
Сріблясте авто Едварда стояло на сонці цілий день. Сидіння обпікає мої голі ноги. Я засинаю ще до того, як ми виїжджаємо за територію лікарні. Прокидаюся від його погляду у дзеркалі заднього виду. Я трохи заслинила сидіння, це нитка слини, я витираю її рукою.
— Я довго спала?
— Зовсім трохи. Тобі щось снилося?
— Ні, — швидко відповідаю, — думаю, я перестала бачити сни.
— Якщо справді хочеш впливати на свої сни, постарайся в наступному сновидінні слідкувати за пташкою.
— І що мені робити, якщо я її побачу?
— Просто прямуй за нею.
Зграя галок піднімається вгору, ніби єдине тіло, коли я зачиняю за собою двері автомобіля. На мить звук просто оглушливий.
— Яка страшна доля спіткала дівчинку.
Лоне залишає на кухонному столі розгорнуту газету, ніби для перестороги. Влітку кілька років тому біля автомагістралі, недалеко від місця, де ми колись мешкали, знайшли пластикові пакети. У мішках були останки мертвої дівчинки. Відрізані груди, руки і ноги, але не було голови, статевих органів. Якщо придивитися до фотографій у газеті, видно, що її маленьке личко намальоване тонесеньким пензликом, погляд карих очей незбагненний. Ніби якийсь хижак занюхав слід і вирвав її зі світу, наче невидимі пазурі розірвали дівчинку зсередини, нелюдське безіменне створіння, що, ніким не впізнане, рухається містом. Написано, що її вбив м’ясник, або архітектор, або лікар.
Лоне пробувала вмовити мене вирушити разом з нею у подорож до Чорного моря, але я маю інші плани на літо.
— Що ти робитимеш зовсім сама у місті?
— Час від часу буду їздити до Їма. Може, відвідаю бабусю.