— А друзі?
— Ти знаєш, що в мене немає друзів. Мені подобається бути самій.
Лоне опускається переді мною на коліна.
— Поїхали зі мною. Лише цього разу.
— Ні.
Наступного ранку її вже немає. Я відчиняю всі вікна і впускаю до квартири холодне повітря, курю один із недопалків, залишених у попільничці, водночас вивчаю в газеті обличчя мертвої дівчини. Тонка рожева смужка від помади на недопалку, запах літа, ментолу й малини.
Перед мандрівкою Лоне їде до лікарні поговорити з Їмом. Я бачу, як вона віддаляється вулицею, іде, злегка нахилившись уперед, ніби пробирається крізь грозу. Повертається бліда, йде до спальні, відкриває свою велику валізу і складає туди всі свої цінні речі. Блузки, книжки, взуття і овальне дзеркало досить великих розмірів, вона збирається тягнути його через півсвіту. Лише Лоне бере з собою в подорожі дзеркала. Може, боїться забути, ким насправді є. Раз у раз вона завмирає і довго стоїть біля вікна. За ним — темна ніч, така ж, як і дзеркало.
Їм виходить з Великого Чол. і припалює сигарету. Вогник сірника на мить спалахує, а тоді Їм викидає його в калюжу. Сірувате мертве світло, ніби дощ, що падав цілими днями, і змив усі кольори. Лоне сидить під деревом і чекає. Їм сідає біля неї на лавку. Ось так я собі це уявляю.
— Привіт, Лоне. Ти вже їдеш?
— За кілька днів.
— І куди?
— В Одесу. Можливо, поїду далі, до місця аварії. Я ще не вирішила. Це далеко.
— Окей. Тут така справа. Я не хочу, щоб Єккі знову сюди приходила.
— Чому? Їй подобається приїжджати.
— Але я нічого не можу їй дати. Якщо я не можу бачитися з тобою, то її теж не хочу бачити.
— Але ж ти можеш зі мною бачитися. Можеш приходити на Каммакарґатан, коли захочеш.
— Але любов уже закінчилась?
Якийсь час Лоне мовчить, смикає пряжку сумочки. Тоді зустрічається з ним поглядом.
— Їме, я дуже давно тебе любила.
Їм встає і завмирає. Дивиться на крони дерев.
— Якщо все закічилося, тоді чому мені так боляче?
— Не знаю.
— То нарікай на себе, Лоне. Все — або нічого.
— Ти забув, що вона і твоя дитина?
— Мені шкода, Лоне. Без тебе існує лише ніч.
З погляду вічності (Віта)
Море дитинства, Атлантичний океан. Біля нього Віта, на ній м’яка хустина з тонких золотих ниток для захисту від сонця. На піску вітер перелистує газету, Віта повертається на покривалі і засинає. На пляжі стає безлюдно. Їм іде до води, знову береться будувати замок з піску; коли починається приплив, йому доводиться пересунутись вище. Час минає, час моря. Раз у раз Їм підбігає перевірити, чи Віта не прокинулася. Небом тягнуться хмари. Піднімається і знижується винищувач, запах бензину і попелу, далеких пожеж, палаючих лісів. Їм знову підходить до Віти, але її нема. Раптове затемнення, над піщаними дюнами висить чорне сонце.
Їм думає собі, що Віту треба похоронити в її весняному плащі, світло-блакитному з перламутровими ґудзиками, в якому вона танцювала, коли вставала з ліжка, одного з тих останніх вечорів, перш ніж відійшла. Його не було в Стокгольмі, коли вона померла; повернувшись, він стоїть у дверях з валізами і телефонує начальнику Королівської бібліотеки, де Віта останнім часом працювала.
— Зазвичай ми беремо на себе організацію похоронів наших працівників, та похороном самогубців не займаємося. Але ми зробимо виняток, якщо ви бажаєте похоронної церемонії для Віти. Що скажете?
— Можна похоронити її у весняному плащі?
— Я Вас не розумію.
— Можна похоронити її у світло-блакитному плащі?
— Як на мене, можете ховати її, як захочете. Насамперед вам потрібно вирішити, чи взагалі буде похорон.
— Її похоронять у весняному плащі, — шепоче Їм у нагріту телефонну слухавку.
Хвороба
Я всюди розпитувала про Їма, але ніхто його не бачив. Може, він пішов з лікарні. Едварда теж нема. Мені дозволяють сидіти на лавці під деревом, іноді повз мене проходить Інґер Фоґель, вона тепер часто поспішає, пробігає під липами. Я питаю, чи не пригоститься вона ментоловою сигаретою, якщо має охоту поговорити, але зазвичай у неї нема часу.
— Ти бачила Їма?
— Він же у своїй кімнаті.
— Ні, його там нема.
— Приходь сюди якогось іншого дня, точно знайдеш його.
Я лежу на лавці і дивлюся на небо, що прозирає між листям, нереально синє, німе. Вітер приносить на дерева маленькі рожеві квіти. Від спеки я стаю сонна, наче від температури.