— Я ніколи не літав, — каже він, і тієї ж миті чути звук літака, який прорізає над нами небо. Ці літаки, вони весь час тут літають, іноді так низько, що здається, ось-ось торкнуться даху. Наче хмари, які часом переламуються, наштовхнувшись на будівлю лікарні, а тоді сунуть собі далі, пошкоджені, з дефектом. У цьому місці все розвіюється — хмари і сім’ї, мляве небо, в якому застрягають хмари, залишаються стояти в черзі, наштовхуються одна на одну, а тоді розриваються і живуть далі напівхмарами, безбатченками, покинутими хмарами-дітьми.
Сьогодні хмари знизу виглядають золотими, він каже, що йому треба йти, хоч він щойно прийшов, а я не знаю, звідки береться моя молитва. Можливо, усі слова є молитвами. Молитвами і намистинами. У мене в кишені Сабінині намистини. Я вже знаю, що його звати Пауль і що він пробув тут уже багато років.
— Ти мені друг? — питаю, перебираючи порване намисто.
— Якщо хочеш, я буду твоїм другом.
— Можеш попросити Їма вийти до мене?
Він бере моє обличчя руками. З його рота чути приглушений запах землі й зіпсованих зубів.
— Мені час іти.
— Залишся зі мною ще трохи.
— Ти ж знаєш, мені треба повертатися.
— А потім?
— Я не такий, як твій тато. У мене важча хвороба.
— А в нього?
— Він звичайний дядько, в нього є робота. Це все тимчасово. У мене нічого не залишилося назовні, я вже ніколи не вийду звідси.
Я дивлюся на нього, але він відводить погляд, тож я дивлюся на ту жінку на його голих грудях. Вона замкнена в пастці своєї тіні, слухає, як б’ється його серце. Пауль відштовхує мене, м’яко притискає до лавки.
— Ти ж розумієш, що так не має бути. Мені не треба з тобою бачитися. Та й усе.
— Я хочу, щоб ти приходив ще, — кажу я.
— Ти ще дитина, звідки тобі знати, чого ти хочеш.
— Скоро мені виповниться чотирнадцять. Коли мені буде сорок чотири, я знатиму, чого хочу?
Він сміється, я дивлюся на його зіниці, вони різної величини. Я не помічала цього раніше. Одна зіниця величезна, а інша — маленька, ніби головка булавки. З великої струмує темрява, а маленька, напевно, поглинає все світло, притягує до себе, схоплює. Ніхто не може жити без світла, можливо, саме тому мені подобається з ним бути — бо поряд з його темрявою я можу перебувати на світлі. Його темрява безкінечна; коли я вперше його торкаюся, проводжу рукою по волоссю, відчуття таке, ніби я торкаюся ночі, моя рука торкається чогось прохолодного і чистого, як зоряне небо.
— Ні, тоді знаєш ще менше. Тоді ти нічого не знаєш.
Щодня у траві перед каплицею я знаходжу намистини, наче з часом їх все більшає. Я збираюся повернути їх, але потім залишаю собі. Дванадцять волошкових намистин. Індиго, лазурові, небесні, кислотно-сині.
Едвард бере з собою до озера Юдарн Їма та інших. Автобусом вони їдуть через поля і березові ліси в напрямку Екерьо. Сабіна їде з Едвардом в авто, Їм — разом з усіма, в автобусі; за старими деревами повільно рухається сонце, поки всі сидять на покривалах біля темного озера, лежать, витягнувшись на містках, і половину дня дрімають. Інґер Фоґель, готова за потреби кинутися на допомогу, сидить з великим білим клубком прядива трохи вище на березі, відганяє повільних комарів і великих мух. Вода пахне смертю і свинцем, на в’язкій блискучій дзеркальній поверхні повільно плавають жовті насінини, при березі на воді тремтить збита пінява. Прибережна смужка землі з грубими піщинками і розкидане в грязюці рване листя, ніби пігментні плями. Жовте бікіні Сабіни відбивається в маслянистій застояній воді. Поблизу неї миготить постать Едварда.
— Небеса — єдине, за чим я скучаю в лікарні, — каже вона йому.
— Ти не бачиш там неба?
— Я бачу там лише саму себе.
— Може, ти носиш їх у собі?
— Небеса?
Вона голосно сміється.
— Любий Едварде, якби ти знав, що в мене всередині, то не сидів би поруч.
Сабіна відпливає на середину озера, Їм рушає вздовж тванистого лісового берега, він чує, як понад плесом лунає їхній сміх, пацієнти плавають групками, такі потішні і сповнені вдячності, вони кидаються, наче за сигналом, у чорний ставок між соснами. Їм лежить на землі, заплющує очі: в сонячному світлі пливе самотня труна, огорнута саваном Віта. Якось він стояв біля тієї труни, щоб попрощатися, того разу вона більше нагадувала фотографію, а не людину, і коли він нахилився, щоб її поцілувати, раптом злякався і спинився. Троянда, яку хтось причепив їй на груди, зблизька смерділа тліном, згірклою трояндовою олійкою і сирістю, йому здалося, наче цей запах тягнувся за ним, що її мертвим тілом повзало щось живе, а бактерії троянди і коричнева мертва речовина, яка захопила краї пелюсток, скоро знищить і її. Чому його покійна матір нависає біля нього? Провина, яку невідомо чому він носить, жінка, якої тут вже нема, але яка не хоче його віпускати. Він прагне, щоб вона дала йому спокій, так само, як він дав спокій їй. Уночі, на трасі, прямуючи до летовища, він вирішив її знищити. Він ковтає двісті таблеток снодійного, але не може погубити ані її, ані себе, вона далі залишається в ньому, наче обличчя під поверхнею води, бліде як мармур, з розмитими обрисами. Коли його обличчя віддзеркалюється на поверхні озера, його риси змінюються на її, недбалий тремтячий рисунок на воді. Та й узагалі йому всюди ввижаються мертві жінки, вони лежать, витягнувшись під деревами, оголені або зі спущеними штанами і розірваними джемперами, через це їхні руки викручені, вони зв’язані в нерухомих позах, на полях, на пляжах, їхнє волосся кольору жита або темне. Здається, ніби вони намагалися втекти від невидимого переслідувача, неприродні кути вигнутих ніг і рук чомусь нагадують йому сиру курку. Тіні подій, кримінальної любові, сліди оленів і косуль покривають їхні тіла.