Під час нашої сьогоднішньої зустрічі в Гумлеґорден Їм виглядає тендітним, навіть тверезим, він непевно тримається на ногах, почувається дезорієнтовано в новому Стокгольмі. Якщо він постарів, тоді і я не можу залишатися молодою, подумала я, спостерігаючи за Їмом, коли той стривожено шукав мене поглядом у натовпі, ніби дитина, що шукає своїх батьків. Лоне більше непідвладна часові, іноді здається, що вона молодша за мене, я ніколи не чула, щоб вона хоч словом про когось сказала погано, ні про Їма, ні про когось іншого. Думаю, їй властива якась особлива схильність до любові, Маріон тягнеться до неї, як до квітки.
— Розкажи ще про Едварда, — прошу я в Їма, він сидить у м’якому колі світла від лампи, а мене не залишає сильне відчуття, що він справді прямує до кінця, що минає наш останній час перед його зникненням. І він продовжує розповідати, світло блакитного неба швидко гасне і його змінює холодне світіння вуличних ліхтарів.
Коли вони з Едвардом на світанку поверталися на територію лікарні, Їмові повертали його лікарняний одяг і давали щось для сну, маленьку блідо-рожеву таблетку. Едвар зупиняв авто трохи далі, щоб Їм перевдягнувся у затінку кількох сосен, а тоді Їма відпускали до відділення 43, він прокрадався повз медсестру на нічному чергуванні і лягав, щоб трохи поспати перед підйомом. За кілька годин по тому Едвард вже займав своє офіційне місце за письмовим столом. Під час сеансів терапії вони з Їмом вели довгі розмови про самотність і марноту всіх речей. Едвард казав: «Не існує способу визначити, чи хтось справді хоче позбавити себе життя». А тоді продовжував: «Не думаю, Їме, що ти хочеш померти. Ти не самогубець. Гадаю, ти прагнеш знову побачити свою матір, Віту. Думаю, ти хочеш запитати її про щось. Я хочу, щоб ти пообіцяв мені дещо. Доки тривають наші нічні поїздки, ти нічого не накоїш. Мені потрібен хтось такий, як ти». І Їм широко усміхається, сидячи переді мною в оббитому оксамитом кріслі, і припалює сигарету, не гасячи попередньої.
— Едвард завжди казав, що я не хворий. «Їме, ти не повинен тут бути, — казав він. — Авто чекатиме тебе о пів на десяту перед Великим Чол.».
Я простягаю руку до Їма, щоб припалити чергову сигарету, навколо вже стемніло, Їмове обличчя освічується маленьким вогником сірника, а тоді жаром сигарети, що блукає в темряві.
— Як думаєш, де вони зараз? — запитую.
— Хто — вони?
— Колишні пацієнти з Бекомберґа.
— Тут, — сміючись, відповідає Їм, — у твоєму кріслі.
— А інші?
— Десь є.
— Так, але де вони?
— Гадаю, десь на вулицях, у притулках і в’язницях. Чи під мостами. Де ще їм бути?
— А ти, Їме, де ти?
— Тут, разом з тобою, Єккі.
— Я знаю. Але зараз ти щасливіший?
— Я не буваю щасливим, але зараз мені досить добре.
«Але чому його тримають у Бекомберзі, якщо причина — не алкоголь?» — запитує Лоне, вона стоїть під зоряним небом, в пальті, і дивиться на нічний силует лікарні. Виглядає такою молодою, Лоне завжди так виглядатиме, а ще ці сиві пасма, що вибиваються з волосся, срібні ниточки, які тягнуться з її голови, ніби місячне світло. Я мрію, щоб Лоне знову прийшла зі мною до лікарні. Тут, біля покинутої лікарні, є Їм і ніч, щось невловиме, те, що я завжди намагалася тримати на відстані, якесь насильство і велика любов.
— Не розумію, — кажу я, — чому деяким людям важче вберегти себе?
У небі над нами неспокійно суне хмара кольору сірки, ніби перед негодою. Часом я маю відчуття, що насправді життя не торкнулося Лоне, що після років, проведених з Їмом, вона принишкла, як поранений звір.
— Від чого він мав берегтися?
— Думаю, від життя.
— Он як.
Лоне заходиться сміхом, м’яким дзвінким сміхом, який огортає світ вуаллю і казками, а тоді вона зникає з моїх думок.
Ніч
«Чоловік, 1945 року народження, потрапив до Бекомберґи після спроби самогубства… кілька днів страждав від повторюваних нападів епілепсії в результаті тривалого зловживання алкоголем і медикаментами… робота, житло, колишня дружина тринадцятилітня донька... приписано таблетки «Антабус», вживання припинено за бажанням самого пацієнта… ризик самогубства…»