— І все одно все полетіло під три чорти?
Пауль повільно киває.
— Так завжди. Який сенс боятися щастя — воно й так довго не протриває.
— Я ніколи не був таким щасливим, як тут. У лікарні. Хіба ж не дивно?
— Та ні.
— Чому тут я почуваюся щасливим?
— Не знаю, просто мені не здається це дивним.
— Можливо. Коли ти востаннє з ним бачився? З твоїм малим.
— Давно. Востаннє — якраз після того. Мені дозволили прийти, нам дали, здається, півгодини. Я прагнув віддати йому все, і от що мені дозволили — ці півгодини. Я вже вирішив, що сам йому розповім. Це — єдине, що я міг зробити для нього, розповісти все, як було, не збрехати і нічого не втаїти.
— Що ти розказав?
— Сказав, як було. Сказав, що за секунду перед тим, як це зробити, я й думки не мав її скривдити. Сказав, що вбити її було легко, так легко, що я навіть уявити собі не міг. Що під моїми руками вона була така м’яка, як завжди. Один видих — і вона перестала бути моєю. Усе, що між нами було, зникло за кілька секунд.
— І ти так про це розповів? Своєму малому. Розповів так, як оце зараз?
— Так. Хоча тоді було по-іншому. Він не хотів слухати. Спробував утекти геть. Тож тепер я пишу йому. Мені здається, так буде краще для нього. Знати, розуміти, якою буває любов, що вона може існувати навіть у пеклі. І я знав щось, невідоме їй, я знав дещо про любов. Про це вона ніколи не здогадувалася, навіть не наближалася до розуміння. І це єдине, що я можу зробити для нього, але навіть цього він не хоче.
— Не уявляю, що ти міг зробити щось подібне, — каже Їм.
У дверях до Великого Чол. стоїть Інґер Фоґель, гукає їх. Пауль починає ворушитися, відкидає вбік запалену сигарету.
— Я теж не можу. Це неможливо, її смерть — ніби давнє нічне жахіття, це ніби не про нас. Я просто вважаю, що тобі треба зустрітися з донькою, не змушувати її сидіти там, чекаючи, ніби мавпеня…
— Зачекай, — швидко каже Їм і також встає, — розкажи про Єккі. Вона в порядку?
Пауль не відповідає.
— Як їй ведеться?
— Вона чекає на тебе, чекає, що ти прийдеш. А ще вона закохана.
— Як гарно. Закохана.
— Не певен, чи це аж так гарно.
— Хіба ні?
— Нічого гарного в цьому нема.
Їм і Лоне стоять на кухні в квартирі на Каммакарґатан у пізніх привечірніх променях сонця, в неї в руках синя миска і віничок для збивання, вона збирається пекти свій лимонний пиріг, у нього — склянка шеррі.
— Я голову запхаю в духовку, аби ти знала, що я — твій, — шепоче він і цілує їй шию.
Я дорослішаю, тепер Лоне зникає, вона від’їздить чимраз далі, вирушає на інший край світу і там фотографує спустошення після стихійних лих, дітей, що бігають під отруєним дощем, повалені дерева, мертві ріки. Адріатичне море. Чорне море. Атлантичний океан. Індійський океан. Коли Лоне нема, все навколо нас занепадає. Речі ламаються, а ми не знаєм, як їх полагодити. Вечорами я намагаюся штопати дірки в панчохах і сорочках, перешити мою жовту сукню, з якої вже давно виросла. Все стає брудним, замащеним, ми переступаємо через купи одягу і речей на підлозі, і, щоб якось пройти, робимо невеликі доріжки. Якщо перегорають лампочки, то це вже назавжди. Їм лежить на розкладному дивані, біля нього коричнева пляшка пива, він стукає кришкою по столу і не відповідає, коли я до нього звертаюся. Коли я питаю про Лоне, він відвертається до стіни. Встає за кілька днів. Іде до магазину з алкоголем на Теґнерґатан, далі — Обсерваторіелунден, сидить там весь день і говорить з мертвими. Часом здається, наче я могла б торкнутися того місця всередині нього.
Їм зазвичай після роботи сидів у ресторані на іншому боці вулиці, опівночі піднімався в офіс і ставив штампи, а потім теліпався додому до нас. Ніхто ніколи не запитував його про ті опівнічні години, ніхто нічого не казав, коли він засинав у кімнаті для перерв на каву. Коли він прокидався, нікого вже не було. Стояла непорушна тиша, тільки лампи тріщали над головою, на столі перевернуте горнятко кави. Він наче рухався на нічийній землі, наче міг робити що завгодно, наче був безсмертний. Він перебував у магічній зоні, придатній для життя, яку сформували любов і алкоголь.