— Тоді я прийду і заберу тебе.
Вони замовкають і продовжують гру.
— Їме, як ти собі уявляєш свою смерть?
— Ти справді лише про це думаєш?
— Не тільки. Ще я думаю про нас. Я багато думаю про нас.
Їмові дозволяють щодня ненадогво залишати територію лікарні, ми відходимо щоразу далі, до озера, яке виходить з берегів. Вже кілька тижнів прибуває холодна вода, яка проникає дедалі глибше в ліс. Вода в озері така холодна, хоч і після літа, холодна і чиста, як скло, але потім стає брунатною і маслянистою; тут над усім навис важкий запах сірки і старого дощу.
— То ти бачилася з Паулем? — запитує Їм, сидячи з каменем в руці і дивлячись на свинцеву золотизну озера
— Так, — відповідаю, — я часто допомагала йому в саду за Великим Чол.
Їм плескає рукою.
— Ну й доля в чоловіка. Це ж Пауль, він такий приємний.
— І яка в нього доля?
— Ти не знаєш?
Всередині мене мерехтить різке світло, венами розтікається неочікуване тепло.
— Напевно, ні.
Слова зникають і повертаються. Їмовий голос звучить швидко і легко, наче він розповідає про якусь дивовижу. Крізь схилені дерева по інший бік озера проникає останнє сонячне світло. Ті дерева завжди тягнуться до води. Здалеку здається, ніби вони намагаються втекти на дно озера від якогось переслідувача, ніби закам’яніли посеред втечі, і так і залишились стояти, із зігнутими шиями й зануреними у воду гілками, неживі, голі.
Я заплющую очі, а тоді відчуваю, як великі руки Пауля, приміряючись, стискають мою шию, його теплий подих на моєму волоссі, просте запитання в темряві.
— А Бенні? — питаю наприкінці.
— Його забрали.
— Як же так?
— Прийшли й забрали.
Їм жбурляє камінь і млява блискуча поверхня розколюється, утворюючи тисячі кілець на тому місці, де він зник.
Сабінин светр пахне вогнищем і лісом. Я притискаюся до нього лицем і дозволяю їй трохи мене пообіймати. Сабіна дихає повільно й спокійно, і мені хочеться назавжди залишитися стояти тут, біля неї. Їм уже повернувся до відділення.
— Це не страшно, Єккі. Усе має свій час. Час золота. Час героїв. Час ангелів.
— Ти так думаєш? — кажу і обіймаю її міцніше.
Вона така худенька під моїми руками, майже самі ребра і серце. Я мерзну в кофтині, здається, скоро буде зима, в повітрі тягне холодом і пахне паленим і першим снігом.
— Ти вже попрощалася з Їмом, — шепоче вона.
— Справді?
— Так, вже давно.
— А з Лоне?
— Я не знайома з Лоне, але з матір’ю не прощаються.
Сабіна ніколи не розповідала про свою маму; я припускала, що в неї є лише реставратор із музею природничої історії, який раз у раз з’являється в костюмі і закривається в кімнаті разом із Сабіною. Він заповнює відділення своєю холеричною присутністю, в цей час ніхто не сміє наблизитися до Сабіни. Навіть Едвард чи Їм.
— Ти стаєш хворою, — каже вона, — хтось про тебе піклується, ти повільно перетворюєшся на ту, ким ніколи не збиралася ставати. А посеред цієї темряви стоїть мама.
Перш ніж ми розійдемося біля охоронця, вона застібає весь ряд срібних гудзиків на моїй кофтині. Довго дивиться на мене, а тоді м’яко відштовхує.
Скоцюрбившись, я сиджу біля Їма на лікарняному ліжку в спальному залі. Під ковдрою наші ноги торкаються, я підтягнула коліна так, що його босі ступні торкаються моїх.
— Єккі, ти виглядаєш інакшою.
— Справді?
— Дорослішою. Маленькою мініатюрною жінкою.
— У мене був день народження.
— Я знаю. Чотирнадцять років. Час панування над світом. Завтра я звідси їду. Я казав?
— Так, казав.
— Здається, я пропустив літо. Пробач.
— Я знаю, але це нічого. Ще буде багато літ. То мені завтра приходити?
— Ні, не треба. Це останнє мені треба зробити самому.
Потім ми довго мовчимо. У слабкому сонячному світлі плавають маленькі пилинки.
— То, може, завтра я піду до школи, — нарешті кажу.
— Уроки почалися?
— Вже кілька тижнів.
Він дивиться на мене, його погляд такий прозорий, як склянка води.
— Звісно, піди до школи. Ти ж майбутнє. Хіба ти забула?
— Якось ти сказав мені, що це був кінець майбутнього, — відповідаю, і вибиравшись із ліжка, підходжу до вікна.
— Я таке казав?
— Так.
Голос Їма спокійний і теплий.
— Напевно, я говорив про себе. Ти знаєш, коли я вперше побачив тебе в пологовому на руках у Лоне, то подумав, що світ назовні — твій. Я подумав, що ця дівчинка може робити те, захоче.