Здалека я бачу Пауля. З валізою в руці він стоїть перед Великим Чол. Трохи далі чекає чорний автомобіль, що виглядає зловісно через темне дзеркальне скло. Я гукаю Пауля, але він не відповідає, спина тверда, закам’яніла від гніву. Лише коли я підходжу аж упритул, він підводить погляд, і холодне мерехтіння навколо нього зникає. Наші погляди на мить зустрічаються, його яскраві неймовірно блакитні очі, які прошивають мене, наче голки. Я стараюся виграти час, бачу, що він збирається їхати. Мені невтямки, як тепер дати собі раду без нього, після нього нічого нема. Тому кажу, як є — що він залишається найближчою мені людиною.
— Це добре, але скоро я буду далеко звідси, — відповідає він, і його погляд прояснюється.
— Куди ти їдеш?
— Не знаю. Мене переводять.
Це світло холодне і зловісне, мертвотне світло, раніше я його не помічала, воно жовте й зернисте понад голими деревами, і вся ця вода, що перетворює лікарняний парк на палаючу голодну ріку, рівнина нагорі затоплена повінню, на ній залишаються вивернуті молоді дерева, вирвані з корінням. Над територією висить могильний запах, хмари жовтуваті, рвані хворобливі смуги. Але на небі вже з’являються поодинокі зірки. Коли мої очі наповнюються слізьми, зірки зливаються одна з одною, і небо стає суцільною молочно-білою плівкою.
— Можна мені знову з тобою зустрітися?
— Думаю, ні.
— Ти казав, що ти мій друг. Забув?
Він довго дивиться на мене, а тоді усміхається, широко й осяйно, піднімає долоню і дмухає на неї.
— Прощавай, маленький метелику. Лети собі вже.
Він повертається і йде до автомобіля, закидає сумку до багажника і втискає своє велике тіло на заднє сидіння. Я дивлюся на все, що відбувається, але не можу поворушитись, не можу побігти, хоч мала б кинутися до авто і зупинити його. Щось усередині спиняє мене.
Я піднімаю очі на фасад лікарні, у вікні стоїть Едвард в темних окулярах і спостерігає за мною, заклавши руки за спину. Махає мені рукою, а тоді зникає у темряві.
З погляду вічності (Віта)
— Їме, яка стріла летить вічно?
Велетенські крони дерев захищають їх від яскравого сонячного світла. Їм вправляється стріляти з лука, цілячись у прибиту до дерева дошку, а Віта лежить на плащі поверх випаленої трави і читає газету. Ззаду вона схожа на молоду дівчинку, вузенький червоний ремінь, хустина від сонця і тоненькі ноги, якими вона нетерпляче б’є по траві. Якщо б зараз їх побачив якийсь незнайомець, він нізащо б не здогадався, що вона — мама цього юнака з луком в руці, а подумав би, що це її коханий. Їм випускає стрілу з лука, Віта повертається і переводить погляд з газети, щоб подивитися, чи влучив він у мішень, і це така прекрасна схоплена мить, коли час уповільнюється, і стріла в заповільному русі дугою рухається в повітрі, і вона дивиться на нього так, наче він тримає в своїй руці все — ліс, майбутнє і напрямок стріли.
— Чому ти охрестила мене Джеймсом?
Погляд Віти світлий і зосереджений, зараз немає нічого, що могло б змусити її сумніватися в ньому, ось її син і лучник, промінь світла в її ночі.
— Бо це означає «той, хто захищає». Це було найкрасивіше ім’я для хлопчика, яке лише можна вибрати.
— Але кого я захищатиму?
— Не знаю… Себе… Своїх дітей… Свою доньку.
— Мені це не вдалося.
Стріла нарешті з тріском влучає у мішень — ідеальне потрапляння, і вона підморгує йому, гукаючи:
— Це нічого, мені теж не вдалося. Але у тебе ще є час. Чи ти забув?
Після цього вона зникає.
Сила тяжіння любові
Я повертаюся з лікарні додому, падає дощ, м’який теплий дощ. Заглядаю крізь вікно до крамниці зі старими речима. Чоловік спить у кріслі, обійнявши опудало велетенської ворони; коли я стукаю у вітрину, він схоплюється і виходить. На його великому животі примостилися воронячі лапи.
— Куди ти поділа ту знатну кішку?
— Віддала.
— Це добре, треба віддавати найкраще, що маєш.
— Мій тато завтра повертається додому.
Його брови лізуть на лоба.
— Яка несподіванка. Справжнє свято. Як же я тішуся.
Він переводить погляд на ворону.
— Як думаєш, він захоче цю маленьку пташку? Вона з берлінського зоопарку.
Я обережно торкаюся закляклих сірих крил.
— Дякую, думаю, він і без неї буде в порядку.
Він стискає її міцніше, ніби раптом передумав.
— Справді, мабуть, так. Насправді я думав забрати її до себе додому.